Розділ 268

Полянський з Ганною залишились у ресторані. Ганна з ніжністю та любов’ю дивилася на свого чоловіка. Станіслав сидів поруч та тримав Гану за руку.
— Це найкращий день у моєму житті, — мовила дівчина.
— У моєму теж, — з посмішкою відповів молодий чоловік.
— Стас, ти не образишся на мене, якщо я попрошу тебе поїхати додому? — попросила Ганна. — Дякую тобі за те, що так прекрасно все організував. Я просто трохи втомилась.
— Звісно, — відповів Полянський. Він підняв її на руки, посадив у крісло, розплатився, викликав таксі та покотив дівчину на двір.

Машина приїхала за пів години. Полянський допоміг Гані сісти всередину, привітався з водієм німецькою та сів на заднє сидіння. Назвав адресу — і вони рушили.

Приїхавши, Полянський допоміг дружині сісти в інвалідний візок і доніс її до квартири. Сергій Андрійович, побачивши молоду пару ще у вікні, відкрив їм двері.

— Молоді люди, я думав, ви приїдете пізніше, — зазначив Філатов.
Полянський зайшов усередину і обережно посадив дружину на диван.
— Ганна втомилася, — сказав молодий чоловік з посмішкою.
— Ваша кімната тепер тут, — сказав Сергій Андрійович, показуючи рукою. — Я буду спати на дивані, — додав він.
— Лікарю, — попросила дівчина, — будь ласка, зробіть мені укол.
Полянський здивовано спитав: — А чому не я?
— Стас, прошу, не ображайся… Мені потрібно трохи часу, — сказала Ганна.
— Добре, як скажеш, — стримано відповів молодий чоловік.
— Дякую тобі, — відповіла Ганна, уважно подивившись на Станіслава.
Хоча чоловік дуже хотів, щоб дружина повністю довіряла йому, він намагався зрозуміти її.
— Ганочко, звісно, — відповів Сергій Андрійович. Він набрав інфекцію у шприц і зробив укол.
— Дякую вам, — м’яко сказала дівчина, дивлячись на Філатова.
— Сергій Андрійович, допоможете мені ще? — запитала вона.
Полянський, почувши ці слова, вирішив не тиснути на дружину. Молодий чоловік хотів вийти з кімнати, але Ганна його зупинила:
— Стас, не йди, — попросила дівчина. — Віднеси мене, будь ласка, у нашу з тобою кімнату.
— Так, звісно, — радісно сказав Полянський. Він обережно заніс її всередину. Там стояло велике двоспальне ліжко, накрите чистим голубим простирадлом. Раніше це була кімната Сергія Андрійовича.
Він поклав дівчину на ліжко.
Філатов зайшов.
— Лікарю, чи можете, будь ласка, допомогти мені перевдягтися та поставити катетер? — тихо запитала вона.
— Кохана, мені вийти? — запитав Полянський.
— Ні, — відповіла дівчина. — Залишся. Повір, тобі ще набридне робити мені всі ці процедури, — сором’язливо зазначила вона.
Чоловік присів на край ліжка, узяв дружину за руки і мовив: — Мені ніколи не набридне допомагати тобі.

— Дякую, — сказала дівчина, дивлячись Станіславу у вічі та стискаючи його руку. — Я просто хочу попросити тебе… зрозумій мене правильно, не все одразу, — пояснила вона.
— Я не відштовхую тебе, — тихо додала Ганна. — Ти тут, поруч зі мною. Я твоя дружина, я довіряю тобі… Просто мені треба трохи часу, щоб звикнути, щоб адаптуватися, — продовжувала говорити вона.
— Кохана, я розумію, — м’яко відповів молодий чоловік.
— Ганочко, я допоможу тобі і залишу вас, щоб не заважати, — сказав Сергій Андрійович.
Він обережно зняв весільну сукню та одягнув її в домашній халат. Після цього підготував катетер, одягнув рукавички та робив усе максимально делікатно.
Кожного разу під час цієї процедури вона відчувала себе ніяково та слабкою.
Полянський сів поруч та продовжував тримати її за руку.
Закінчивши, Філатов сказав: — Все, моя хороша, відпочивайте.
Ганна подивилась на Сергія Андрійовича та тихо сказала: — Дякую вам.
— На добраніч, — з посмішкою відповів Філатов і вийшов до вітальні.