Розділ 242

— Не смій так зневажливо говорити про мою кохану дівчину! — різко вигукнув молодий чоловік.
— Кажу правду! — підвищив тон батько. — Стоїш тут, граєш у благородство… Вона інвалід! — глухо крикнув Володимир Павлович.

Слова чоловіка рознеслися по всьому аеропорту, відлунуючи у переходах і привертаючи увагу перехожих. І вони вдарили по дівчині, мов блискавка. Вона не витримала: закриваючи вуха руками, вигукнула:
— Досить! Припиніть, будь ласка! — голос тремтів від болю та розпачу.

Вона подивилася на Володимира Павловича й тихо промовила:
— Вибачте… але це занадто. Я не можу ходити, не відчуваю ноги. Та мені боляче чути ваші слова. Хоч я й розумію, що, можливо, я не найкраща дівчина для вашого сина…
— Але прошу, не треба мене принижувати, — додала Ганна, тримаючи погляд на ньому.

Чоловік подивився на неї з роздратуванням.
— Станіслав… я хочу додому. Вивези мене, будь ласка, — тихо попросила вона.
— На жаль, я не можу встати та піти, — з гіркотою зізналася дівчина. — Ви праві… я безпомічна, — додала вона, дивлячись на батька Полянського.

— Так, звісно, — сказав молодий чоловік. — Люба, поїхали. Я теж не хочу тут залишатися, — наголосив він.
— Повернись! — крикнув Володимир Павлович.

Але син його ігнорував. Він повернувся, покотив візок до виходу, допоміг Ганні сісти у машину й рушив.

— Ганусю… — порушив мовчання чоловік, тримаючи міцно кермо й не відводячи погляду від дороги.
— Пробач мені… соромно за батька, — винувато зізнався молодий чоловік. — Тобі боляче від його слів, але все, що він казав… я так не вважаю.

Дивлячись у вікно на дорогу, Стас відчував, як стискається серце від сорому за батька. Йому було так ніяково, що вперше в житті він по-справжньому усвідомив: людям з обмеженими можливостями важко не лише через власний стан, а передусім через жорстокість і байдужість оточення. Байдужі погляди, образливі слова, відсутність поваги — усе це ранить набагато сильніше за будь-який фізичний біль. І сьогодні його власний батько став прикладом тієї несправедливості, від якої хочеться провалитися крізь землю.

Ганна дивилася на дорогу, нічого не кажучи.

Вони приїхали до квартири Сергія Андрійовича. Чоловік обережно заніс Ганну всередину. Вона глянула відсторонено — і це було не дивно після всіх пережитих подій. Станіслав не став тиснути на неї.

— Молоді люди, я так розумію, розмова не вдалася, — озвався Сергій Андрійович.

— Професоре, краще не питайте, — з гіркотою махнув рукою Станіслав.

Він посадив Ганну на диван. Дівчина мовчала, не про мовивши ані слова.