Розділ 233

Сергій Андрійович  дуже заохотив випити. Він лише сказав:

— Відпочивай, Ганочко.

Чоловік підвівся й хотів вийти, але Ганна його зупинила.

— Лікарю… — тихо покликала дівчина.

Він зупинився і глянув на неї.

— Так, моя хороша, — відповів він.

— Може, погуляємо надворі? — несміливо запропонувала вона. — Допоможете мені?

— Так, звісно, — лагідно відповів Сергій Андрійович.

Чоловік підійшов до Ганни, обережно допоміг їй одягнутися та пересадив у інвалідний візок. Дбайливо накрив ноги пледом і, присівши поруч на рівні з кріслом, тихо спитав:
— Тобі зручно, Ганочко?

— Дякую вам… завдяки вам мені зараз дуже добре, — усміхнулася вона.

За кілька хвилин Ганна разом із лікарем уже були надворі, серед вулиць Дюссельдорфа.
— Куди рушимо? — запитав Філатов.
— Прямо, — відповіла дівчина.

Сергій Андрійович узявся за ручки візка й повіз Ганну вперед. За кілька хвилин він зупинився у гарному парку.

— Лікарю, — промовила дівчина, — чому ви сумуєте? — поцікавилась вона.
— Моя хороша, — відповів Сергій Андрійович, — тобі здається.

— Може, зупинимося тут? — запропонувала Ганна, показуючи рукою на лавочку.
— Добре, — відповів лікар. Він скерував візок до неї, сам сів на лавочку, а візок підкотив поруч.

Молода дівчина уважно подивилась на Сергія Андрійовича. Його обличчя було серйозним, сумним.
Чоловік мовчав. Ганна розуміла, що з лікарем щось відбувається.

— Ви напевно втомилися постійно доглядати за мною? — спитала дівчина.
— Ні, Ганочко, — запевнив Сергій Андрійович, — я з радістю допомагаю тобі. Але скоро тобі більше не знадобиться моя поміч, — мовив чоловік.

— Що ви маєте на увазі? — здивовано перепитала Ганна. В цей момент вона згадала їхню недавню розмову та зрозуміла, що його тривожить страх знову залишитися одному.