Розділ 227

— Власне, іншої відповіді я й не чекав, — мовив Сергій Андрійович.
Професор усміхнувся та легенько поплескав Станіслава по плечу.
— Тепер бачу, що ти й справді кохаєш цю дівчину, — додав він.
— Авжеж, — твердо відповів Полянський. — Завтра в місцевому РАКСі спробую домовитися, щоб нас розписали.

Він на мить замовк і зітхнув:
— Є одна проблема…
— Яка? — поцікавився Філатов.
— Ганна образилася на моїх батьків. Вона не хоче зі мною розмовляти.

Тільки-но Стас промовив ці слова, з вітальні долинув голос Ганни:
— Сергію Андрійовичу...

Філатов швидко підвівся й поспішив до дівчини. Зайшовши до вітальні, він побачив, як вона тремтить від болю.

— Лікарю... — ледве вимовила Ганна, стримуючи сльози. — Мені дуже зле... біль нестерпний...

— Ганночко, потерпи, — тихо відповів Сергій Андрійович. — Я зараз зроблю укол.

Він швидко підготував шприц і ввів їй препарат.
— Зараз, моя хороша, тобі полегшає, — м’яко промовив він.

Сівши на край дивана, лікар обережно стис її руку. Ганна важко дихаючи подивилася на нього й прошепотіла:
— Дякую вам...

Коли біль поступово відступив, Філатов нахилився до дівчини:
— Як ти себе почуваєш?

— Набагато краще, — відповіла Ганна, вдячно глянувши на нього. — Завдяки вам...
Вона ледь помітно посміхнулася.

— Ось і добре, — полегшено зітхнув лікар. — Поки ти спала, до тебе приходив Станіслав.

— Я не хочу його бачити, — різко сказала дівчина.

— Вирішувати тобі, моя хороша, — м’яко відповів Сергій Андрійович. — Але я раджу поговорити з ним.

Ганна довго мовчала, потім подивилася на чоловіка й тихо промовила:
— Лише через повагу до вас...