Розділ 224

Сергій Андрійович присів на край дивана, де лежала дівчина. Він уважно подивився на неї, а вона мовчала.
— Ганночко, розкажи мені, що сталося, — тихо попросив лікар.

— Те, що мало бути… — ледь чутно відповіла дівчина.

Філатов трохи нахилився до неї, його погляд був сповнений тривоги.
Гано— Що ти маєш на увазі?— запитав він.

— Стас представив мене своїм батькам… — відповіла дівчина тихо. — Коли вони дізналися, що я в інвалідному візку, його тато прямо сказав: між мною та їхнім сином нічого не може бути. А потім просто кинув слухавку…

Філатов похитав головою й запитав:
— А що, Стас згоден з батьком?

— Ні, — відповіла дівчина. — Він сказав,  дуже кохає мене,  що йому не потрібна їхня згода.

— Ганочко, — сказав Сергій Андрійович, — Стас уже дорослий чоловік, тому сам прийняв рішення.

— Лікарю, — мовила Ганна, — я не хочу, щоб Стас жертвував відносинами з рідними через мене.

Вона закрила обличчя руками і заплакала.
— Я так втомилася… — продовжила вона, — не знаю, що мені робити і як жити далі.

Сергій Андрійович обережно обійняв дівчину, заспокоюючи її й лагідно гладячи.
— Ганочко, все буде добре, — тихо промовив Філатов. — Можливо, батькам Стаса потрібен час, щоб усе обміркувати, — додав він.

Ритм його серця заспокоював її.
— Сергію Андрійовичу, я інвалід… це назавжди. Люди завжди дивитимуться на мене так, ніби я інша, не така, як усі… — тихо зізналася вона.

— Моя хороша, — промовив Філатов із ніжністю, стискаючи її руку. — Насамперед ти розумна, ніжна, щира, вдячна, добра і людяна.

— Дякую вам, Сергію Андрійовичу, ви неймовірний, — сказала Ганна.