Розділ 213

Через десять хвилин дівчина та чоловік уже були на вулиці. Полянський узявся за ручки візка і скерував його до квартири Сергія Андрійовича. На дворі пізня година тому людей було  мало. — Стасе! — покликала дівчина. — Дякую тобі за такий прекрасний день. — Навзаєм, Ганусю, — відповів Полянський.

— Як ти себе почуваєш? — спитав молодий чоловік.
— Завдяки тобі я почуваюся дуже добре, — відповіла Ганна. — Навіть забула про біль у хребті.
— Це ти так впливаєш на мене, — м’яко зазначила вона.
— Я б дуже хотів, щоб твій біль ніколи не повторювався. Мені шкода, що він постійно турбує тебе, — відповів Станіслав.
Дівчина раптом попросила:
— Зупинись на секунду.
Поляньський зупинив візок та встав перед нею.
— Слухаю тебе, — сказав він.
Вона подивилася на нього й тихо мовила:
— Ти зможеш допомагати мені долати біль щодня. Відсьогодні я повністю тобі довіряю.

— Дякую тобі, Ганусю… — тихо промовив Станіслав, дивлячись їй у вічі. — Обіцяю, ти ніколи не пошкодуєш, що погодилася стати моєю дружиною. Я зроблю все, щоб ти була щаслива.
Він обережно обійняв дівчину, а вона міцно тримала його у своїх обіймах.

— Думаю, нам варто швидше дістатися додому, бо Сергій Андрійович нас із тобою в розшук подасть, — пожартував молодий чоловік,  і продовжив керувати  інвалідним візком, на якому сиділа його кохана дівчина.
— Так, ти маєш рацію, — відповіла вона.

За пів години вони вже були біля дверей квартири Філатова.

Літній чоловік відкрив двері та з посмішкою запитав:
— Молоді люди, чи не занадто багато свіжого повітря для вас обох?