Розділ 209

— Ти навіть не уявляєш, наскільки я щасливий, чути ці слова від тебе, — сказав Стас із щирою посмішкою. — Дякую тобі.

— Це я тобі дякую, — тихо відповіла Ганна, дивлячись йому просто в очі.

— Ганусю, може, вип’ємо кави? — запропонував Станіслав, і його обличчя сяяло радістю. В очах світилося щире тепло, ніби він чекав цього моменту вже давно.

— Із задоволенням, — відповіла дівчина, посміхаючись. Її голос був м’який, а усмішка — щира. Навколо панувала тиха літня гармонія: легкий вітерець колихав листя на деревах, а десь неподалік співали пташки.

Станіслав узявся за ручки візка та скерував його до Café Enzo — стильного кафе в Дюссельдорфі, яке він заздалегідь забронював, готуючи сюрприз. Це було затишне місце з сучасним інтер’єром, ароматом свіжої кави й теплою атмосферою. Столик стояв біля великого вікна з видом на вуличку, вкриту літніми каштанами. У повітрі ледь чутно лунала джазова мелодія, додаючи зустрічі особливого настрою.

Коли вони наблизилися до входу, чоловік зупинився, глянув на неї з лагідною усмішкою й запитав:

— Дозволите, леді, я віднесу вас на руках?

— Але ж тут є пандус, — відповіла вона, здивовано озирнувшись.

— Ні, я хочу саме так, — запевнив Полянський.

— Добре, — погодилася Ганна.

Він ніжно підхопив її на руки та заніс до самого столика, обережно посадивши на стілець. Потім повернувся й забрав інвалідний візок.

Коли чоловік повернувся до столика, він сів навпроти дівчини. Вона уважно подивилася на нього.

— Ганусю, тобі зручно? — турботливо запитав Станіслав. Його погляд був сповнений ніжності та загадковості.

— Так, звісно, все добре. Дякую тобі, — щиро відповіла вона.

— Як тобі це місце? — м’яко поцікавився чоловік.

— Тут чудово — сказала вона з легкою посмішкою. — Тут дуже затишно.

— Я хотів, щоб це місце тобі запам’яталося, — тихо мовив Станіслав, дивлячись їй просто в очі. — Щоб кожного разу, згадуючи його, ти посміхалася.