Розділ 205

Коли Сергій Андрійович закінчив процедуру, він мовив:
— Ось і все, моя хороша.

Дівчина подивилася йому в очі й відповіла:
— Дякую вам.

У її погляді було щось таке, що не передати словами.

Сергій Андрійович допоміг їй одягнутися, і за кілька хвилин вона вже сиділа на інвалідному візку, ноги були вкриті пледом.

— Тобі зручно? — запитав він.

— Так, лікарю, — відповіла Ганна.

Тим часом Полянський терпляче чекав.

— Станіслав, заходь, — покликав Сергій Андрійович.

Молодий чоловік швидко увійшов до вітальні.

Ганна виглядала свіжою, вона подивилася на Полянського, який на мить завмер.

— Ти прекрасна, — сказав він.

— Дякую, — відповіла Ганна.

— Стас, довіряю тобі Ганну, — мовив Філатов.

Полянський підійшов до дівчини, присів на коліна, щоб бути на рівні з нею, і сказав:
— Їдемо?

Він посміхнувся.
— Так, — відповіла вона.

Полянський підвівся, обережно взяв за ручки візка та покотив її до дверей.

— Обережно, — звернувся до нього Філатов, по-батьківськи попереджаючи.

— Не хвилюйтеся, професоре, — мовив молодий хлопець.

Через п’ять хвилин вони були на дворі.

— Куди рушимо, пані Ганно? — жартівливо запитав Стас. — Можливо, до ресторану?

— Давай просто погуляємо, — попросила дівчина.

— Слухаюсь! — продовжив жартувати Полянський.

Спочатку вони обидва мовчки милувалися краєвидами Дюссельдорфа. Стас обережно віз Ганну, а вона вдивлялася в спокійне місто, що промовисто розгорталося перед ними.