Розділ 197

— Як ти себе почуваєш? — турботливо запитав молодий чоловік.
— Трохи краще, — відповіла дівчина і тихо додала: — Дякую.
— У нас з тобою все буде добре, — впевнено сказав Станіслав.

Він ніжно гладив її по обличчю:
— Дуже скоро ми з тобою заручимось, — продовжив молодий чоловік.

Вона слухала його, нічого не говорячи.

— Стас, — сказала дівчина, — можна ми з тобою продовжимо розмову завтра? Пробач, але я трохи втомилася.

Полянський відразу погодився:
— Так, звісно. Вже пізно, мені треба йти.

Він підвівся, подивився на дівчину і лагідно сказав:
— До завтра.

— Пробач, — мовила дівчина, — я тебе не виганяю, просто зараз уже не маю сил, — пояснила вона й додала: — Дякую тобі.

— На добраніч, все добре, — відповів Стас.
— До завтра, — мовив чоловік і вийшов.

Сергій Андрійович провів Полянського до дверей і з посмішкою сказав:

— Дуже радий за вас.

— Дякую вам, професоре, — відповів Станіслав. — Ви завжди були для мене як старший товариш, мудра людина… Стримували мене від дурниць, підтримували…

— Ну добре. На добраніч.

— І вам.

Філатов потиснув руку молодому колезі. Той вийшов з квартири.

Сергій Андрійович повернувся до вітальні, де лежала дівчина.
Ганна подивилася на нього й тихо сказала:

— Сергію Андрійовичу, будь ласка, підійдіть до мене.

Він підійшов.

— Сядьте… сядьте тут, — попросила вона, показавши жестом на край дивана.

— Добре, Ганночко, — м’яко відповів лікар.

Він обережно сів біля неї та запитав:

— Як ти?

— Дякую. Біль уже минув, — відповіла Ганна.

— Наступного разу прошу — будь обережна. Тобі не можна робити різких рухів, — сказав Сергій Андрійович із турботою.

— Вибачте… не буду, обіцяю. Просто… хоча минуло вже кілька років, я ніяк не можу звикнути до свого діагнозу, — зізналася дівчина й сумно опустила погляд.