Розділ 195

Пролунав дзвінок у двері.

— Ганочко, я зараз подивлюсь, хто там, — м’яко сказав Сергій Андрійович.

Він вийшов із зали, підійшов до дверей, натиснув на домофон із камерою й побачив знайоме обличчя — Стаса. Філатов відчинив двері.

— Сергію Андрійовичу, я так і знав, що ви тут. До лікарні не приїхали, тому вирішив приїхати сюди. Можна до вас? — запитав Станіслав.

— Так, звісно, проходь, — відповів чоловік і запросив Полянського до вітальні, де лежала дівчина.

Побачивши Стаса, вона мовчала, дивлячись йому у вічі. Її обличчя було серйозним, без жодної емоції. Насправді ж у душі все тремтіло. Вона була рада його бачити… але дуже ображена на нього.

— Ганочко, до нас гості, — мовив Філатов.

— Привіт, — сказав молодий чоловік.

Дівчина не відповіла.

— Гано, ми можемо поговорити наодинці?

— Нам нема про що розмовляти, — холодно відповіла вона.

Станіслав на мить опустив очі.

— Я так і думав… За що ти так зі мною? Я не знаходжу собі місця.

Філатов мовчки спостерігав за їхнім діалогом.

Полянський опанував себе, глибоко вдихнув і спокійніше промовив:

— Пробач, Гано, за мій емоційний тон.

Він на мить замовк, потім додав:

— Я дуже погано вчинив із тобою. І досі не можу собі цього пробачити.

— Але, будь ласка, дозволь мені бути поруч з тобою. Я справді цього хочу.

Хвилину Ганна мовчала. Після цього тихо сказала:

— Ні, Стасе, я тобі не пара. Ми не можемо бути разом.

Кожне слово давалося їй, мов ніж по серцю.

— Тобі потрібна інша дівчина — здорова. А я… як розбита вщент ваза, яку вже не склеїти, — продовжила вона, опустивши погляд. Я не на що не здатна продовжувала, говорити дівчина. 

Поля́нський хотів щось сказати, але вона зупинила його жестом руки.

— Прошу, не перебивай мене, — ледь чутно додала.

Філатов стояв біля дивану, де лежала дівчина. Він слухав її і йому здавалося, ніби він відчуває той біль, який вона зараз переживала.

— Ганю, не кажи так про себе, це неправда, — заперечив Полянський. — Лише тепер я зрозумів, чому тоді так вчинив. Коли тебе викрали, я божеволів від хвилювання, але нічого не зробив, щоб тебе звільнити. Тоді діяв Сергій Андрійович — він робив усе, щоб повернути тебе.

Стас зітхнув, зробив паузу і продовжив:

— Пам’ятаєш, коли після полону професор привіз тебе в лікарню?

Ганна дивилася на нього і кивнула.

— Я тоді відчув себе слабаком, який не зміг зробити нічого, щоб захистити тебе… — наголосив молодий чоловік. — І так,  злякався. Мені на мить здалося, що не зможу бути з тобою, не спроможний,  виправдати твою довіру…

Дівчина, слухаючи чоловіка, відчувала щирість у кожному його слові, у міміці, в жестах. На її обличчі з’явилися сльози.

Стас підійшов до неї, сів на коліна біля дивану, де лежала Ганна.

— Вибач мені, будь ласка… Я дурень. Повір, я тебе дуже кохаю. Я більше ніколи не ображу тебе, клянусь… — благав молодий чоловік.

Ганна мовчала, потім подивилася на нього і взяла його за руку.