Розділ 187

— Тоді рішення прийнято, — жартівливо сказав Сергій Андрійович. — Я попереджу Габріеля, що заберу тебе до себе.

— Так, звісно, — відповіла дівчина.

Він узяв телефон і набрав Райзона. Той відповів німецькою:

— Ja, Sergey?
(Так, Сергію?)

— Gabriel, solange ich hier bin, bleibt Anna bei mir. Ich hole sie zu mir. Du erinnerst dich an meine Wohnung.
(Габріель, поки я тут, Ганна залишиться зі мною. Я заберу її до себе. Ти пам’ятаєш мою квартиру.)

— Ja, ich erinnere mich. Gut, ich habe es verstanden.
(Так, пам’ятаю. Добре, зрозумів.)

— Danke, Gabriel.
(Дякую, Габріелю.)

Сергій Андрійович підвівся, взявся за ручки інвалідного візка і, глянувши на Ганну з легкою усмішкою, промовив:

— Рушаймо, юна пані.

Він повільно котив її вузькими вуличками в напрямку Оберкаселя, крокуючи поруч.

Ганна ледь посміхнулася. У його голосі звучала особлива теплота. Вона опустила очі й мовчала.
Так по-доброму з нею говорив тільки дідусь.

— Це Оберкасель, — пояснив Сергій Андрійович. — Раніше, до смерті доньки та дружини, я їздив сюди часто. Готелі не люблю, тому шість років тому купив тут двокімнатну квартиру — місце, де можна відпочити душею.

Вона слухала, оглядаючи навкруги.
В її обличчі відбивалося захоплення.

Вони звернули у затишну вуличку, де височів великий багатоповерховий житловий будинок із сотнями квартир. Його фасад був простим і звичним: великі вікна, акуратні балкони, на яких іноді висіли квіти або одяг.

Сергій Андрійович повільно зупинив візок біля під’їзду. Обережно взяв Ганну на руки.

— Зачекай, я допоможу, — тихо промовив він і заніс її через поріг.

Він легко пройшов до ліфта, тримаючи її обережно. Відчинив двері ліфта, зайшов усередину і натиснув кнопку потрібного поверху.

Ганна обхопила лікаря за шию і вдячно дивилася на чоловіка.