Розділ 179

'Дорога тягнулася далі. Після перетину кордону все довкола змінилося — асфальт став рівним, вказівники іноземними, а села — охайними. Але найголовніше — з’явилося виразне відчуття: вони залишили рідну країну. Позаду лишилися знайомі вулиці й голоси — усе те, що називається домом.

Сергій Андрійович терпляче вів авто. Його погляд був спокійним, але зосередженим. Уміння мовчати, чекати, не квапити час — у дорозі це було важливо. Стас сидів поруч, закинувши руки за голову, і час від часу запитував:
— Скільки ще до Дюссельдорфа?
— Годин зо п’ять, — відповідав Сергій Андрійович, не відриваючи очей від траси.

Навколо змінювались пейзажі: густі ліси переходили в зелені пагорби, поля — у виноградники. Європа відкривалася перед ними стримано й спокійно. Час від часу вони зупинялися на заправках — не лише заправити машину, а й трохи перепочити, зробити кілька ковтків гарячої кави, перевести подих.

Машина їхала впевнено, ковтаючи кілометри. Дорога здавалася нескінченною. У ній було щось,  заспокійливе. Вони їхали довго, але без метушні.

Молодий чоловік, дивився у вікно, а думки його блукали далеко. Вже кілька годин він не міг позбутися одного запитання: чи зможе вона його пробачити?
Ганна… Її образ не залишав його ні на мить. Те, що він зробив, не давало спокою.
Той день переслідував його уві сні. Її очі — повні болю й розчарування. Її голос — надто тихий, щоб кричати, але досить сильний, аби розбити зсередини.
Він пішов тоді. Просто розвернувся й пішов. У найважчий момент залишив її саму — не зміг, не наважився, злякався. І тепер не знав, чи отримає ще хоч один шанс усе виправити.

Попереду був Дюссельдорф, але найважливіше — попереду була вона.

Сонце хилилось до обрію, коли вони минали чергове німецьке містечко. Залишалося ще трохи — зовсім трохи — до Дюссельдорфа. І з кожним кілометром тривога ставала сильнішою.