Розділ 163

Величний чотириповерховий цегляний будинок, пофарбований у приглушений жовтий колір, здавався трохи занедбаним. Біля входу стояли масивні колони, що підтримували широкий ганок і підкреслювали монументальність споруди.

За важкими дверима відкривалася простора роздягальня, звідки вів широкий коридор. Праворуч починалися дубові сходи, що плавно піднімалися на другий поверх і вели до величезної вітальні з високими стелями.

На третьому поверсі розташовувався розкішний кабінет. Посеред кімнати стояв важкий стіл із червоного дерева з глибоким коричневим відтінком. Ліворуч — шкіряний італійський диван такого ж насиченого кольору.

За столом сидів Юрчишин — чоловік у білій сорочці й дорогому піджаку. Його кругле обличчя з прямим носом мало холодний, непроникний вираз. Голубі очі блищали зухвалістю і жорстокістю, а кожен його рух говорив про впевненість у власній безкарності.

До кабінету постукали — це був охоронець Микола.
— Так голосно! — різко кинув господар, ледве стримуючи роздратування. Його очі блищали холодом, мов леза.
— Павло Валентинович, — невпевнено промовив Микола. — Що ти хочеш?
Юрчишин різко повернувся до нього, голос був холодним і грубим, кожне слово відрізало будь-яку надію на ввічливість. Відчувалася непохитна зухвалість, яка змушувала тремтіти навіть найбільш впевнених. Йому не подобалося, що його турбують.
В думках він уже прокручував варіанти, як позбутися незручного гостя, адже ніколи не терпів порушення свого спокою.
— До вас начальник карного розшуку, полковник Яремчук, — відповів охоронець, помітно за нервувавши.
— Чого йому треба? — холодно промовив Юрчишин, намагаючись приховати справжнє хвилювання.
— Хай заходить, — суворо сказав Юрчишин, ледве стримуючи бажання вибухнути.