Розділ 157

Під'їхавши до шлагбаума, Михайло Іванович через відкрите вікно спокійно показав посвідчення.
Старший лейтенант миттєво вирівнявся, приклав руку до кашкета, чітко віддав честь і сказав:

— Проїжджайте, пане генерал.

Машина рушила далі. Плавно перетнула межу поста і повільно покотилася внутрішнім двором ізолятора. Праворуч — стара будівля з облупленою штукатуркою, ліворуч — сітчаста огорожа з колючим дротом. Камера спостереження зверху мляво повернулась у їхній бік.

Філатов мовчав. Його руки впевнено тримали кермо, погляд був холодний, зосереджений. У профілі читалася напруга — він не відволікався ні на що зайве.

Михайло Іванович сидів поруч, мовчки спостерігаючи за оточенням. Обличчя його було суворим, зосередженим, кожен рух — зваженим.

— Ось ми й тут, — тихо промовив він.

Автомобіль зупинився біля службового входу. Обоє вийшли. Повітря було вологим, просякнутим запахом старого бетону й іржі.
До них підійшов черговий офіцер. Молодий капітан швидко вирівнявся, віддав честь.

— Пане генерал-майоре, усе підготовлено. Затриманий очікує в допитній. Камера активна.

— Дякую, ведіть, — коротко відповів Михайло Іванович.

Вони рушили слідом. Коридор був довгий і глухий, із похмурим освітленням. Лампочки на стелі тьмяно блимали. Відлуння їхніх кроків розносилось між бетонними стінами, ніби сам простір слухав.

Біля масивних металевих дверей стояв ще один охоронець. Побачивши генерала, віддав честь і натиснув кнопку замка.

— Прошу, пане генерал, — сказав спокійно.

Замок клацнув, і двері повільно розчинилися. Усередині панувала тиша.