Розділ 139

---
На ранок Сергій Андрійович прокинувся о сьомій. Йому подзвонили по відеозв’язку — це була Ганна.
Він не встиг і слова вимовити, як почув схвильований голос:

— Лікарю, мені дуже погано… — важко дихаючи, прошепотіла вона.

Вона ковтала повітря, ніби не могла надихатися. Очі були розширені, обличчя збідніло, губи трохи тремтіли. Усі симптоми вказували на панічну атаку. Сергій Андрійович одразу зрозумів, що відбувається.

— Ганночко, подивися на мене, — м’яко сказав він, дивлячись їй в очі через екран. — Ти в безпеці. Це несерйозно, просто твій організм так реагує на стрес. Дихай разом зі мною.

Він показав жестами:
— Вдихай повільно через ніс: раз… два… три…
— Тепер затримай подих на дві секунди…
— І повільно видихай через рот: раз… два… три… чотири…

Ганна намагалася повторювати. Її пальці трохи тремтіли, але вона слухняно виконувала вказівки. Дихання ставало рівнішим.

— Добре, тепер спробуй заземлитися. Подивися навколо й назви мені три речі, які бачиш, — лагідно с

— Стіл… вікно… чашка, — відповіла вона, ковтаючи сльози.

— Молодець. Тепер дві речі, які чуєш. І одну, яку можеш торкнутися.

— Годинник цокає… твій голос… — вона на мить посміхнулась. — А ще я тримаю подушку…

— Чудово, дівчинко. Панічна атака відступає. Все добре… Ти впоралася.

Дихання Ганни вже було рівним, обличчя поверталося до нормального кольору.

— Що це було зі мною?.. — тихо запитала вона.

— Це панічна атака, — пояснив Філатов. — Це не небезпечно, хоча дуже лякає. Якщо знову станеться — роби те саме: повільне дихання, заземлення, концентрація на теперішньому моменті. І пам’ятай — ти не одна.

— Дякую, лікарю, — прошепотіла дівчина. — Мені вас дуже не вистачає…

— Ганночко, я скоро приїду до тебе на кілька днів, — пообіцяв він.

— Справді?! — очі її засвітилися. — Я дуже рада…

—Насправді мені дуже важко… Тут усе чуже — і мова, і країна, — зізналася дівчина. — Але ваш друг, пан Габрієль, дуже уважний до мене. Він допоміг мені трохи освоїтися. Я дуже сумую за вами...

— Моя хороша, мені також тебе не вистачає, — відповів Сергій. — Через тиждень я приїду, — пообіцяв чоловік. — Зустрінемось, — сказав лікар з усмішкою.

Обличчя дівчини засяяло.

— Щиро вам дякую, — тихо мовила вона.

.