Розділ 131

— Я згодна, пане Габрієлю, — відповіла Ганна.
— Чудово, — м’яко сказав Райзон. — Я допоможу вам пересісти в крісло.

Кожен його рух був уважним і делікатним. Обережно, не поспішаючи, він допоміг дівчині, і вже за хвилину вона зручно влаштувалася у візку.

— Щиро вам дякую, — сказала молода дівчина.

Райзон усміхнувся, потім трохи замислився.
— Вибачте… як буде українською… «рушаймо»? — Він нерішуче зупинився, а тоді з усмішкою додав по-німецьки: — Los geht’s!

Він підійшов до візка, взявся за ручки й обережно скерував його до виходу з палати.

---Габрієль обережно котив інвалідний візок світлими коридорами лікарні. Шурхіт коліс розчинявся у тиші, а тепле світло ламп відбивалося на гладких стінах. Медичний персонал зупинявся, вітаючись німецькою мовою з Райзаном та його супутницею. У поглядах — не лише ввічливість, а й щира повага до чоловіка, який ішов поруч: стриманого, врівноваженого, з уважним поглядом і спокійною впевненістю в рухах.

Біля виходу Габрієль на мить зупинився, вдихнув свіже повітря й обережно вивіз Ганну на подвір’я. Весняний день зустрів їх сонцем і легким вітерцем. Вони неквапом рушили вулицями Дюссельдорфа, де старовинна архітектура поєднувалась із молодими деревами, а місто, здавалося, дихало повільно й рівно.

Ганна мовчала, та її погляд був живим — вдивляючись у кожну деталь, вона вперше за довгий час відчувала, як навколо розгортається справжнє життя. А поруч — без слів, без поспіху — ішов Габрієль. Його присутність не тиснула, а заспокоювала. Він просто був — і цього було достатньо.