Розділ 126

— Так… Біль дуже сильний, — прошепотіла дівчина, ледве стримуючи сльози. — Пробачте, що збрехала… Я просто розгубилася. Я… не можу…

Її голос затих, і вона опустила погляд. На мить запанувала тиша.

— Ганно, будь ласка, не хвилюйтеся, — м’яко промовив професор Райзон, нахилившись ближче. — Я не торкатимусь вас без вашої згоди. Лише зроблю знеболювальне. Ви заснете… і біль відступить. — Добре, дякую вам, пане Ґабрієле, — прошепотіла Ганна.

Чоловік обережно набрав у шприц ліки та зробив ін’єкцію. Потім допоміг дівчині лягти на ліжко.

— Зараз вам стане краще, — сказав Райзон спочатку німецькою, а тоді повторив українською.

— Ще раз дякую, — тихо відповіла Ганна.

— Відпочивайте, — мовив він і вже збирався йти, коли почув її голос.

Райзон зупинився, повернувся і сів на стілець біля ліжка.

— Знаєте, я ніколи не думала, що моє життя зміниться так раптово… — почала Ганна, вдивляючись у стелю. — Після школи я вступила до педагогічного інституту, навчалася на бюджеті. Коли закінчила, почала працювати вчителькою української мови. Я любила свою роботу, у мене було багато планів…

— Мої батьки померли, тож мене виховував дідусь. Я жила з ним, — на мить її голос затремтів. — Він був найкращим… — і вона ледве стримала сльози.

— Одного вечора, коли я поверталася з роботи й переходила дорогу по пішохідному переходу… я пам’ятаю лише світло, удар… і темряву.

— Я пролежала у комі два тижні. Прокинулася в лікарні. Поруч був дідусь… Перше, що я відчула — пекельний біль у хребті. Я не відчувала ніг…

Вона зробила паузу, зібрала думки.

— Лікарі сказали своє — я більше ніколи не зможу ходити… У той момент я хотіла тільки одного — померти, — сказала з болем у голосі.

— Потім були довгі місяці реабілітації, марні надії… і цей візок.

— Знаєте, найболючіше було не те, що я не можу ходити… а те, що мій дідусь, якому було вже за сімдесят, змушений був доглядати мене. Я нічого не могла робити сама.

Від цих слів дівчина заплакала. Райзон м’яко взяв її за руку й тихо прошепотів:

— Тихо… все добре…

— Але на цьому все не закінчилося, — продовжила Ганна. — Той чоловік, який збив мене… почав погрожувати. Він вимагав, щоб я забрала заяву. Слідчий сказав, що я нібито переходила дорогу в недозволеному місці…

— Недавно ми з дідусем, як завжди, гуляли… Йому раптово стало зле. Він помер у мене на очах. Я викликала швидку, але вони не змогли його врятувати… — Ганна заплющила очі, сльози текли по щоках.

— Мене врятував Сергій Андрійович. Він зробив для мене дуже багато: лікував, підтримував, був завжди поруч. Пробачте, пане лікарю, але я по-справжньому довіряю тільки йому.

Вона стиснула руками ковдру, мов намагаючись утримати себе від розпачу.

— Навіть зараз… саме він привіз мене сюди. Хотів, щоб я була в безпеці. Саме Сергій Андрійович домігся, щоб мою справу переглянули. Через це той бізнесмен, який мене збив, викрав мене, тримав у заручниках… і знову — Сергій Андрійович мене врятував.