Розділ 122

Ганна про плакала близько двох годин. Ранкова розмова зі Стасом не давала їй спокою. Вона відчувала себе розбитою, виснаженою, ніби її знову розірвали зсередини.

Опанувавши себе хоча б частково, дівчина сиділа в інвалідному візку й дивилася у вікно, намагаючись відкинути темні думки. Неможливо було навіть уявити, наскільки їй зараз важко.
Вона безмежно сумувала за Сергієм Андрійовичем. Їй бракувало його підтримки, його теплих, уважних слів, його лагідної присутності. Його поруч не було — і це боліло найсильніше.      

На годиннику була 13:00. Медсестра Хелена увійшла до палати й привітно сказала німецькою:

— Guten Tag, Fräulein Hanna! Ich habe Ihnen das Mittagessen und Ihre Medikamente gebracht.
(Добрий день, фройлян Ганно! Я принесла вам обід і ваші ліки.)

Ганна не розуміла сказаного, але вловила доброзичливий тон. Медсестра жестом показала на піднос із запеченою рибою та овочами, а потім простягнула дівчині пігулки, призначені лікарем Райзоном.

— Bitte schön, — сказала Хелена, подаючи склянку води.

Ганна слухняно взяла ліки, запила водою й тихо мовила:

— Дякую.

---Жінка помітила, що Ганна виглядає пригніченою. Вона не знала української, тож не могла бути впевненою у своїх здогадках і вирішила розповісти про це Райзону.
Хелена обережно підійшла до дівчини, ніжно торкнулася її руки й м’яко заглянула в очі. У цьому погляді вона побачила глибокий біль і сум — ніби за тим мовчанням ховалася ціла буря.
Ганна на мить підвела очі, але швидко відвела погляд. Вона ні з ким не йшла на контакт, трималася осторонь, ніби збудувала навколо себе невидиму стіну. Та в цю мить щось у ній мовби хитнулося — не розкрилася, але трохи розчинилася тиша.