Розділ 100

Професор Райзон (бере слухавку):
„Guten Tag, Schwester Maria. Bitte bereiten Sie ein VIP-Zimmer für eine neue Patientin vor. Sie heißt Hanna und benötigt besondere Betreuung.“
(Доброго дня, сестро Маріє. Будь ласка, підготуйте VIP-палату для нової пацієнтки. Її звати Ганна, і вона потребує особливого догляду.)

Медсестра:
„Verstanden, Herr Professor. Ich werde alles vorbereiten.“
(Зрозуміло, професоре. Я все підготую.)

Професор Райзон:
„Sehr gut. Die Patientin kommt in wenigen Minuten an. Seien Sie bereit.“
(Дуже добре. Пацієнтка прибуде за кілька хвилин. Будьте готові.)

Медсестра:
„Natürlich, Herr Professor.“
(Звісно, професоре.)

Професор Райзон поклав слухавку й обернувся до Ганни.

— Дозвольте показати вам вашу палату, — сказав він, його голос був спокійним, але в ньому звучала турбота.

Ганна зібралася, погляд її був трохи розгубленим, і лише на мить вона відвела очі вбік, перш ніж тихо звернутися до Сергія Андрійовича.

— Допоможете?

Філатов, почувши це, слабо усміхнувся і, зрозумівши її хвилювання, без зайвих слів підійшов, знову взявшись за ручки візка. Його рухи були спокійними, але впевненими, наче він намагався передати їй відчуття безпеки, яке вона потребувала.

Ганна відчула його підтримку, хоча спочатку була схвильована. Її пальці мимоволі стиснули підлокітники візка, але з кожним рухом Сергія Андрійовича вона почала заспокоюватися, відчуваючи, що не одна, а що є той, хто готовий підтримати. Цей момент не був тільки про фізичну допомогу — він був про те, як вони, мовчки, обидва розуміли один одного без зайвих слів.

Коридори лікарні були широкими і тихими, а навколо панувала стерильна тиша. Лампи ледь освітлювали стіни, пахло антисептиком. Але це не створювало відчуття холоду, навпаки, вона відчула щось заспокійливе в цьому місці, ніби лікарня давала їй шанс на відновлення.

Філатов, чуючи легке відчуття невизначеності в її рухах, м'яко тягнув візок, намагаючись вивести її з цього стану. Вона почувала, як йому важливо зробити все правильно для неї. І навіть якщо це просто шлях до палати, його турбота була відчутною в кожному його жесті.

Нарешті вони зупинилися біля дверей палати, де професор Райзон, відкриваючи їх, ввічливо жестом запросив Ганну всередину.

— Це ваша палата, — сказав професор, голос його був спокійним, але й з нотками турботи. — Сподіваюся, вам буде тут комфортно.

Філатов зупинив візок, і Ганна оглянула кімнату. Прямі лінії меблів, великі вікна, через які вона бачила частину лікарняного саду, м'яке світло, що лилося з верхнього освітлення, створювали відчуття спокою і захищеності. Вона відчула, що це місце може стати її тимчасовим притулком для відновлення.

— Це... дуже гарно, — тихо сказала Ганна, обережно озираючи кімнату. Її голос звучав злагоджено, навіть дещо здивовано, але була в ньому і вдячність.

Філатов м'яко усміхнувся, підтвердивши її слова поглядом. Він не відводив очей, поки вона оглядала кімнату, намагаючись забезпечити її максимально комфортним перебуванням.

— Якщо вам буде потрібна будь-яка допомога, не вагайтеся звертатися, — сказав він м'яким тоном, залишаючи двері відкритими.

Ганна вдячно кивнула, знову поглянувши на нього.

— Дякую вам, Сергію Андрійовичу, — її слова були теплими і щирими, ніби між ними виникало щось більше, ніж просто пацієнт і лікар.

Вона обернулася до професора Райзона, його погляд був спокійним, але в очах відчувалася глибока турбота.

— І вам також дякую, професоре, — сказала вона, її голос був твердий, але наповнений вдячністю. — Ви зробили для мене більше, ніж я могла б уявити.

Професор посміхнувся і кивнув, нічого не відповідаючи, але його вираз обличчя був таким, що Ганна відчула справжню підтримку і впевненість у тому, що вона не одна.