Розділ 97

Філатов дістав із машини інвалідний візок Ганни.

Дівчина прокинулася від шуму, що лунав навколо. Вона роздивлялася незнайоме місце,  ще сона запитала.

— Лікарю, ми вже на місці?

— Так, люба? Давай допоможу.

Він обережно взяв її на руки, ніби боявся нашкодити,  пересадив у візок. Ганна обхопила шию  лікаря і  відчула впевненість у його руках.

Стас мовчки спостерігав, його погляд був зосередженим, майже відстороненим. Він вийшов із машини, засунув руки в кишені й повільно рушив слідом.

На вході їх зустріла медсестра — висока, струнка дівчина з темним волоссям, зібраним у суворий пучок.

— Guten Tag, — привіталася вона німецькою, а тоді, трохи вагаючись, додала з акцентом: — Проходьте, гер Райзон чекає на вас у своєму кабінеті.

Філатов кивнув. Ганна, відчувши чужу мову, непомітно стиснула підлокітник візка,  вона була трохи розгублена Стас  подивився на медсеру.

Дівчина провела їх до дверей кабінету.

Сергій Андрійович постукав.

— Прошу! — почувся голос з зсередини.

Філатов відкрив двері , і перед ними постав професор Габрієль Райзон.

Високий чоловік років шістдесяти п’яти мав худорляву, але міцну статуру. Його постава була прямою, навіть трохи напруженою, як у людини, яка звикла контролювати все навколо. Сиве волосся, зачесане назад, відкривало високе чоло, а темні очі, майже чорні, випромінювали гострий розум та проникливість його обличчя було помережане зморшками — тонкими, майже різьбленими, які надавали йому серйозного вигляду.

На ньому був бездоганно випрасуваний білий халат, що контрастував із темно-синім костюмом і сірим жилетом під ним. Вузькі зап’ястки видавали його вік, але рухи залишалися точними, як у досвідченого хірурга.

Кабінет, у якому він працював, був великим, з високими вікнами, що впускали м’яке денне світло. В повітрі відчувався запах кави, антисептика і старої шкіри — від давніх медичних книг, що стояли на дерев'яних полицях. На стінах висіли картини анатомічних схем, серед яких впадало у вічі чорно-біле фото групи лікарів у старовинних халатах — можливо, його вчителів.

Райзон оглянув гостей поглядом, що нагадував сканування рентгеном. Коли він подивився на Ганну, його риси пом’якшали, а в голосі з’явилася легка теплота:

— Будь ласка, прошу пані Ганно. Дозвольте допомогти.

Філатов потиснув йому руку.

— Габрієль, доброго дня! Радий тебе бачити.

— Сергію, навзаєм! Проходьте, будь ласка, — запросив професор Райзон і підвівся.

Філатов обережно скерував інвалідний візок, у якому сиділа дівчина, до кабінету. Її пальці міцно стискали підлокітники, вона відчувала легке хвилювання.

Стас зайшов непомітно затримавшись біля дверей.

Він  задивився на книжкові полиці, потім швидко перевів очі на Райзона. 

— Я чекав на вас, — сказав Габріель.
— Ласкаво просимо до Дюссельдорфа, — з акцентом промовив німецький лікар. — Сподіваюся, дорога не була надто виснажливою? — Запитав він.

Ганна спробувала посміхнутися, хоча її очі залишалися втомленими.

— Дорога була довгою, але нічого, — тихо відповіла вона.

Райзон кивнув і уважно подивився на гостей.

—  Добре, — промовив він, вказавши рукою на стільці. — Прошу, сідайте, поговоримо додав німецький лікар.