Розділ 97

Філатов дістав із машини інвалідний візок Ганни.

Дівчина прокинулася від шуму, що лунав навколо. Вона  , роздивляючись незнайоме місце, і, ще не до кінця отямившись від дрімоти, запитала:

— Лікарю, ми вже на місці?

— Так, люба, ми приїхали. Тобі зручно? Давай допоможу.

Він обережно взяв її на руки, ніби боявся нашкодити, і м’яко пересадив у візок. Ганна інстинктивно вчепилася йому у плече, але, відчувши впевненість у його рухах, розслабила пальці.

Стас мовчки спостерігав, його погляд був зосередженим, майже відстороненим. Він вийшов із машини, засунув руки в кишені й повільно рушив слідом.

На вході їх зустріла медсестра — висока, струнка дівчина з темним волоссям, зібраним у суворий пучок.

— Guten Tag, — привіталася вона німецькою, а тоді, трохи вагаючись, додала з акцентом: — Проходьте, гер Райзон чекає на вас у своєму кабінеті.

Філатов кивнув. Ганна, відчувши чужу мову, непомітно стиснула підлокітник візка, трохи напружившись. Стас ковзнув по медсестрі поглядом, немов намагаючись її запам’ятати, але промовчав.

Дівчина провела їх до дверей кабінету.

Філатов постукав.

— Прошу! — почулося зсередини.

Двері прочинилися, і перед ними постав професор Габрієль Райзон.

Високий чоловік років шістдесяти п’яти мав худорляву, але міцну статуру. Його постава була прямою, навіть трохи напруженою, як у людини, яка звикла контролювати все навколо. Сиве волосся, зачесане назад, відкривало високе чоло, а темні очі, майже чорні, випромінювали гострий розум та вміння читати людей. Його обличчя було помережане зморшками — тонкими, майже різьбленими, які надавали йому серйозного вигляду.

На ньому був бездоганно випрасуваний білий халат, що контрастував із темно-синім костюмом і сірим жилетом під ним. Вузькі зап’ястки видавали його вік, але рухи залишалися точними, як у досвідченого хірурга.

Кабінет, у якому він працював, був великим, з високими вікнами, що впускали м’яке денне світло. В повітрі відчувався запах кави, антисептика і старої шкіри — від давніх медичних книг, що стояли на дерев'яних полицях. На стінах висіли картини анатомічних схем, серед яких впадало у вічі чорно-біле фото групи лікарів у старовинних халатах — можливо, його вчителів.

Райзон оглянув гостей поглядом, що нагадував сканування рентгеном. Коли він подивився на Ганну, його риси пом’якшали, а в голосі з’явилася легка теплота:

— Будь ласка, заходьте, пані Ганно. Дозвольте допомогти.

Філатов потиснув йому руку.

— Габрієлю, доброго дня! Радий вас бачити.

— Сергію, навзаєм! Проходьте, будь ласка, — запросив професор Райзон і підвівся.

Філатов обережно скерував інвалідний візок, у якому сиділа дівчина, до кабінету. Її пальці міцно стискали підлокітники, ніби це могло дати їй хоч трохи впевненості. Вона відчувала легке хвилювання: цей лікар мав їй допомогти, але його суворий вигляд викликав у ній змішані почуття.

Стас зайшов останнім, непомітно затримавшись біля дверей.

Стас зайшов останнім, поглядом зачепившись за книжкові полиці, потім швидко перевів очі на Райзона. Ледь помітна напруга промайнула між ними, але професор майже одразу приховав її за доброзичливою посмішкою.

— О, які гості! Дуже радий вас бачити. Сподіваюся, подорож була не надто виснажливою?

Ганна спробувала посміхнутися, хоча її очі залишалися втомленими.

— Дорога була довгою, але нічого, — тихо відповіла вона.

Райзон кивнув і поглядом пробігся по кожному з них.

— Це добре, — промовив він, вказавши рукою на стільці. — Прошу, сідайте. У нас багато про що поговорити.

Його голос звучав рівно, впевнено, але уважний слухач міг би вловити у ньому ледь помітну нотку зацікавленості. Чи то до їхньої справи, чи до когось із них.