Розділ 6

— Вам шкода? Мені — боляче!  Ви нічого не розумієте! — Ганна дивилася на чоловіка крізь сльози. — Я сьогодні втратила найдорожчу людину… Дідусь був для мене і за батька, і замість мами…
— Моє життя пішло шкереберть. З того часу я більше не можу ходити. Воно наче розкололося на «до» та «після». — Подивіться на мене — я жалюгідна? — вигукнула вона, виплескуючи свої емоції, не відводячи погляду від Сергія Андрійовича.

Сергій Андрійович розумів її стан, співчутливо слухав, не говорячи ані слова.

— Залиште мене у спокої, йдіть, — просила Ганна. — Ви прийшли для того, щоб формально висловити своє співчуття, тепер можете йти з чистим сумлінням, — сказала вона.

Вислухавши слова дівчини, Сергій Андрійович відповів:

— Ганочко я дійсно не знав про те що с тобою сталося, досі не розумію чому Микола не повідомив мені ? Здивувався Філатов  щоб це змінило ?- Запитала Ганна.

— Мені вже ніхто не допоможе, — зі смутком відповіла Ганна. — Чи ви  зможете вилікувати мене ?— Запитала вона.

— Мені потрібно вас оглянути, після цього я зможу зробити висновок, чим можу вам допомогти, — пояснив Сергій Андрійович. — Зараз, Ганочко, — лагідно сказав чоловік, — вам самій залишатися не можна, тому прошу, поїхали. Я пропоную вам пожити в моєму домі.

Дівчина здивовано подивилася на Філатова й тихо сказала:

— В якому статусі ви хочете забрати мене до себе? Що я повинна робити?

— Нічого, — відповів Сергій Андрійович. — Я буду піклуватися про тебе. Тобі потрібне належне лікування та догляд, і я, як лікар, можу тобі все це дати. А ще, я буду тебе підтримувати морально. Організацію похорон я беру на себе, — запевнив чоловік. — Будь ласка, дозволь бути поруч з тобою.

Всі ці слова чоловік говорив на великій відстані.

— Ні, — відповіла Ганна, — мені не потрібна допомога, я нікого не хочу бачити. Моє життя скінчилось. Я хочу померти, — твердо вимовила дівчина.

— Що ж ти таке кажеш, дівчинко?! — зі сльозами вигукнув Сергій Андрійович. — Якби ж ти знала, як би я хотів, щоб моя донечка була жива, навіть якщо сиділа б на візку, як ти, але жива, чуєш? — голосно сказав Філатов. — Ти будеш жити, кохати, мріяти! Ти можеш багато чого, якщо тільки захочеш, ти не повинна здаватися! — продовжив говорити лікар.

— Якщо ти хочеш, я піду, але дозволь відвезти тебе додому, туди, де ви жили з дідусем.

Вона тихо сказала:

— Мені однаково, робіть що хочете.

Її обличчя було наче мертве, на ньому не було жодних емоцій.