Розділ 4

До кабінету знову постукали. Це була медсестра.
— Сергію Андрійовичу, — звернулася вона, — пацієнт вже в операційній, можемо починати.
— Дякую, Світлано. Зараз ми зі Станіславом будемо.

Вона вийшла.

— Ну що, Стас, підемо готуватись?
— Слухаюсь, професоре, — жартома відповів молодий колега.

Вони йшли коридорами до перед операційного блоку. Зайшовши, чоловіки переодяглися у стерильні халати та пройшли до умивальника. Почали ретельно мити руки.

— Ви готові, Сергію Андрійовичу?
— Не знаю… — тихо відповів Філатов.
— У вас усе вийде, — запевнив Полянський.
— Дякую, Стасе, за підтримку, — відповів Сергій Андрійович і рушив до операційної.

Він увійшов першим, другим — Станіслав. Слідом зайшли інші лікарі, медсестри та анестезіолог. Пацієнт уже лежав на столі.

— Сергію Андрійовичу, пацієнт під наркозом, — повідомив Павло Федорович, анестезіолог.
— Колеги, починаємо, — мовив Сергій Андрійович.

Операційна занурилася в приглушене світло, що відбивалося від стерильних металевих поверхонь і стекол. Тонке гудіння апаратів переривалося лише ритмічним пульсом інструментів і легкими, майже непомітними кроками медперсоналу. Кожен звук, кожен рух здавалися наповненими значенням — це був момент, коли життя залежало від точності і знань.

Сергій Андрійович стояв над пацієнтом, спокійний зовні, але всередині відчував гостру концентрацію. Його очі, загартовані роками досвіду, не пропускали жодної деталі. Пальці впевнено тримали тонку голку, яку він акуратно просував під контролем рентгену.

— Під контролем рентгену, — тихо, але чітко промовив Павло Федорович, анестезіолог. — Пацієнт стабільний.

Станіслав уважно стежив за монітором, де на екрані яскраво висвітлювався хребець з переломом. Голка, мов стріла, повільно, але невідворотно наближалася до мети.

Сергій Андрійович зробив останній контрольний рух, зосереджуючись на найменших відчуттях — це було ніби спілкування з тілом пацієнта через інструмент.

— Зараз починаємо введення цементу, — сказав він спокійним голосом, але в кожному слові відчувалася вага відповідальності.

Пастоподібний цемент повільно заповнював тріщини в кістковій тканині, повільно і непохитно зміцнюючи зламаний хребець. На екрані чітко відображалося, як матеріал розтікається, займаючи кожну щілину.

— Все йде за планом, професоре, — прошепотів Станіслав, ледве стримуючи захоплення.

Усі в операційній ніби завмерли — час ніби зупинився. Лише легке дихання, м’які звуки машин і точні дії лікарів творили хоровод життя і смерті.

Коли цемент остаточно зайняв своє місце, Сергій Андрійович повільно витягнув голку. Напруга, що до того пульсувала в повітрі, поступово спадала.

— Відмінна робота, — тихо сказав він, відчуваючи, як змішується втома і полегшення. — Тепер все залежить від реабілітації.

Павло Федорович почав плавно виводити пацієнта з наркозу. Сергій Андрійович зняв рукавички, витер долоні, що злегка тремтіли.

Він глянув на Станіслава, і в його погляді було і визнання, і надія.

— Стасе, ти сьогодні був незамінним.

"Молодий лікар лише кивнув, добре розуміючи: насправді незамінним сьогодні був Сергій Андрійович.

"Тиша в операційній вже не була напруженою — колеги з повагою вітали Сергія Андрійовича з бездоганно проведеною операцією.
---— Щиро дякую, колеги сказав Сергій Андрійович. — Разом ми — команда, — додав він і вийшов з операційної разом із Полянським.

— Вітаю з успішною операцією, професоре, — з посмішкою промовив молодий колега.

— Дякую, Стасе. Без тебе я б не зміг. Дякую тобі за все, друже, — сказав Сергій Андрійович і міцно обійняв Станіслава.

.У кишені Філатова задзвонив телефон. Він глянув на екран — дзвонив Микола Астахов, друг та однокласник Сергія Андрійовича.

— Слухаю, Миколо, — відповів Філатов.

Спочатку в слухавці було чути лише важке, уривчасте дихання. А потім пролунало:

— Сергію, мені терміново потрібно з тобою зустрітись. Будь ласка. Я зараз у п’ятій міській лікарні. Прошу, приїдь негайно. Це дуже важливо…

— Добре, Миколо, зараз буду, — коротко відповів Філатов.

Він швидко вийшов на вулицю, сів у машину і вирушив до п’ятої лікарні.