Розділ 93

Стас дивився на Ганну з обуренням і гіркотою.
— А ким для тебе є Сергій Андрійович, що ти дозволяєш йому робити укол, а мені — ні?! — крикнув він, стискаючи кермо. — Я такий самий лікар, як і він! Чи ти вважаєш, що я не здатен навіть на таку дрібницю?!
— Сергій Андрійович — дуже близька мені людина, якій я повністю довіряю, — тихо, але твердо сказала вона. — Якби не лікар, мене б уже не було. Він не залишив мене тоді, коли я найбільше потребувала допомоги, і жодного разу не зрадив моєї довіри.
Стас хотів заперечити, але вона зупинила його одним лише поглядом. В її очах блищали сльози, але вона опанувала себе.
— А ти, Стас… Спочатку подарував мені надію, а потім просто взяв і забрав її.
Її голос тремтів, очі наповнилися сльозами. Вона різко відвернулася до вікна, не хотіла, щоб він бачив її слабкість.
— Я розумію, що в моєму стані не варто було сподіватися… — вона гірко усміхнулась, сльоза зрадливо повільно потекла по щоці. — …що здоровий хлопець, такий як ти, може по-справжньому мене покохати. Це була моя помилка. Я сама винна.
Ганна закрила очі, ніби намагаючись зібратися з силами, перш ніж вимовити останні слова:
— Але, Стас… хоч я й інвалід, я все ще жива людина. І мені боляче.
Вона зробила паузу, залишаючи після себе напружену, майже задушливу тишу.
Полянський стиснув кермо до болю в руках. Він не міг знайти слів, бо вперше усвідомив: він не просто зробив помилку. Він втратив її довіру. І тепер не знав, чи зможе коли-небудь усе виправити.