Розділ 93

Стас  дивився Ганну, його очі палали обуренням і гіркотою.

— А ким для вас є Сергій Андрійович, що ви дозволяєте йому робити укол, а мені — ні?! — крикнув він, стискаючи кермо — Я такий самий лікар, як і він! Чи ви вважаєте, що я не здатен навіть на таку дрібницю?!

Його голос луною відбився в тісному просторі автомобіля, але Ганна  не звернула увагу у її погляді не було ні страху, ні сумніву — лише глибока втома й біль, які вона більше не намагалася приховати.

— Сергій Андрійович — це людина, якій я довіряю, тихо, але твердо сказала вона.В її словах відчувалася холодна рішучість. — Якби не лікар, мене б уже не було. Він не залишив мене тоді, коли я більше усього потребувала допомоги. жодного разу не зрадив мою довіру.

Стас хотів заперечити, але вона зупинила його одним лише поглядом. В її очах блищали сльози, але вона опанувала себе.

— А ти, Стас… Спочатку подарував мені надію, а потім просто в потім  забрав її.

Її голос тремтів, в очі  наповнилися сльозами вона різко відвернулася до вікна,  не хотіла, щоб він бачив її слабкість.

— Я розумію, що в моєму стані не варто було сподіватися… — вона гірко усміхнулась сльоза зрадливо її, повільно текла по щоці. — …що здоровий хлопець, такий як ти, може по-справжньому мене покохати. Це була моя помилка. Я сама винна.

Ганна закрила очі, ніби намагаючись зібратися з силами, перш ніж вимовити останні слова:

— Але, Стас… хоч я й інвалід, я все ще жива людина. І мені боляче.

Вона  зробила паузу,залишаючи після себе напружену, майже задушливу тишу.

Полянський   стиснув кермо до болю  у руках. Він не міг знайти слів, бо вперше усвідомив: він не просто зробив помилку.  Але Втратив її довіру. І тепер не знав, чи зможе коли-небудь усе виправити.