Розділ 93

Стас уп’явся поглядом у Ганну, його очі палали обуренням і гіркотою.

— А ким для вас є Сергій Андрійович, що ви дозволяєте йому робити укол, а мені — ні?! — гаркнув він, стискаючи кулаки. — Я такий самий лікар, як і він! Чи ви вважаєте, що я не здатен навіть на таку дрібницю?!

Його голос луною відбився в тісному просторі автомобіля, але Ганна навіть не здригнулася. В її погляді не було ні страху, ні сумніву — лише глибока втома й біль, які вона більше не намагалася приховати.

— Сергій Андрійович — це людина, якій я довіряю, — тихо, але твердо сказала вона, і в її словах відчувалася холодна рішучість. — Якби не він, мене б уже не було. Він не залишив мене тоді, коли я більше усього потребувала допомоги. жодного разу не зрадив мою довіру.

Стас хотів заперечити, але вона зупинила його одним лише поглядом. В її очах блищали сльози, але вона не дозволила їм стекти по щоках.

— А ти, Стасе… Спочатку подарував мені надію, а потім просто відібрав її.

Її голос зламався, вона різко відвернулася до вікна, ніби не хотіла, щоб він бачив її слабкість.

— Я розумію, що в моєму стані не варто було сподіватися… — вона гірко усміхнулась сльоза зрадливо її, повільно текла по щоці. — …що здоровий хлопець, такий як ти, може по-справжньому мене покохати. Це була моя помилка. Я сама винна.

Ганна закрила очі, ніби намагаючись зібратися з силами, перш ніж вимовити останні слова:

— Але, Стасе… Хоч я й інвалід, я все ще жива людина. І мені боляче.

Її голос затих, залишаючи після себе напружену, майже задушливу тишу.

Полянський зціпив зуби, його руки стиснули кермо так, що побіліли кісточки пальців. Він не міг знайти слів, бо вперше усвідомив: він не просто зробив помилку. Він зламав її віру. І тепер не знав, чи зможе коли-небудь усе виправити.