Розділ 91

В дорозі панувала напружена тиша.

— Лікарю… — несміливо порушила мовчання Ганна. — Що буде далі?

Сергій Андрійович тепло глянув на неї.

— Все буде добре, моя хороша. Не хвилюйся, — запевнив він м'яко. — Тобі справді потрібно трохи побути за кордоном, відпочити, відновити сили.

— Добре, Сергію Андрійовичу, як скажете, — відповіла вона, але в її голосі не було особливої впевненості.

Полянський мовчки вів машину, зрідка кидаючи погляди на Ганну через дзеркало.

— Ти колись була за кордоном? — запитав він.

— Ніколи, — коротко відповіла вона.

— Тоді зараз у тебе буде така можливість, — сказав Сергій Андрійович. — Думаю, тобі сподобається. Ми з дружиною колись були у Швейцарії… Це була чудова поїздка. Гори, свіже повітря, чисті озера… Нам дуже сподобалося.

Його голос звучав м'яко, але в очах з'явилася тінь болючих спогадів.

— Стасе, зупинися, — раптом змінив тему лікар, помітивши придорожнє кафе. — Давайте щось перекусимо.

— Ганночко, тобі потрібно прийняти ліки, а їх не можна пити на голодний шлунок, — пояснив він.

— Так, звісно, — кивнув Полянський і звернув до закладу.

— А може, замовимо їжу з собою? — нерішуче запропонувала Ганна. — Я можу поїсти в машині, щоб не завдавати вам зайвого клопоту.

— Який ще клопіт? — здивувався Філатов.

— Мене ж треба витягувати з машини, пересаджувати у візок… Так вам буде простіше, якщо я залишуся тут, — пояснила вона.

— Що ти таке кажеш? — різко обернувся Полянський. — Я без проблем допоможу тобі вийти!

Ганна подивилася на нього холодно, її очі потемніли.

— Ні, не треба. Я не хочу, щоб ти мені допомагав.

Її голос був рівним, але в ньому відчувалася крижана відчуженість.

У повітрі знову зависла напружена тиша.