Розділ 90

— Ганночко, пробач мені… — Полянський зробив крок уперед,  Його голос, тремтів  від хвилювання. в очах був розпач. — Прошу… дай мені ще один шанс! Я не можу без тебе жити…

Він виглядав виснаженим і розгубленим. Його руки тремтіли, а на обличчі був розпач.

— Я відвезу тебе до Німеччини сам, на швидкій, — сказав він майже благально.

— Стас, відійди, — втрутився Сергій Андрійович, його голос був твердим і непохитним.

— Не вирішуйте за неї! — спалахнув Полянський, і в його очах з’явилося тінь надії. — Ганночко, подивися на мене…

Дівчина мовчала. Її пальці судомно стискали край пледа, але вона тримала на ньому свій серьезний погляд.

— Я вчинив жахливо… — тихо сказав Стас. — Я не виправдовуюсь. Але прошу, дай мені можливість все виправити… Я хочу повернути твою довіру. Дозволь мені відвезти тебе…

Хвилину вона не відповідала.

— Добре, — нарешті відповіла Ганна, її голос був рівним, але в очах не було імоцій.

Полянський зрадів та швидко підхопив її на руки, ніби боявся, що передумає.

Сергій Андрійович мовчки слідував за ними. Полянський обережно посадив Ганну в машину, склав її інвалідний візок і сам сів за кермо.

Перед тим як рушити, він на мить затримав погляд на дівчині.

— Дякую… Ти не пошкодуєш, — сказав він, намагаючись відшукати в її очах хоча б натяк на колишню довіру.

Але Ганна лише зітхнула.

— Це нічого не означає, — холодно відповіла вона. — Ти запропонував — я погодилася. І поки що це все.

Він міцно стиснув руль пообіцяв.

— Я все виправлю, — сказав він тихо. — Я зроблю все, щоб ти пробачила мене…

— Пане Полянський, — голос Філатова був різким, наче лезо. — Ви багато говорите. Краще дійте. А час покаже.

Стас мовчки завів двигун, і машина рушила .