Розділ 89

— Ганночко, я розумію, як тобі важко… — м’яко мовив Філатов, обережно відводячи з її обличчя пасмо волосся. — Але, прошу тебе, не говори про смерть. Ти навіть не уявляєш, як боляче це чути…

Він подивився їй у вічі, сповнені сліз і втоми.

— Усе налагодиться, дівчинко, — тихо додав він, легенько погладжуючи її по плечу.

Ганна зітхнула й прошепотіла:

— Лікарю… Вибачте мені. Я більше так не буду, обіцяю.

Вона відвела погляд, а потім, здавалося, зібравшись із силами, зізналася:

— Скоріше б уже поїхати. Я більше не хочу бачити Стаса…

Філатов здивовано подивився на неї, але вона випередила його питання:

— Я не звинувачую його і не ображаюся… Просто більше не довіряю, — пояснила вона, ледь помітно знизавши плечима.

— Це можна зрозуміти, — тихо відповів лікар.

Він глянув на годинник.

— Уже друга ночі. Тобі треба відпочити, — лагідно нагадав він.

— Так… Добре… Дякую вам, лікарю, — подивившись на нього, відповіла Ганна.

Філатов підвівся.

— Надобраніч, моя хороша, — тепло промовив він і вийшов із палати.

У себе в кабінеті він ліг на шкіряний диван і швидко заснув.

О шостій ранку Філатов прокинувся. Привів себе до ладу й відразу попрямував до палати Ганни.

Відчинивши двері, він м’яко мовив:

— Добрий ранок.

Ганна не спала. Вона підвела погляд на лікаря й ледь усміхнулася.

— Доброго ранку, Сергію Андрійовичу.

— Як ти? Готова їхати? — запитав чоловік, уважно дивлячись на неї.

— Так, звісно, — кивнула вона.

— Добре. Давай збиратися, я допоможу тобі одягнутися.

— Дякую, — відповіла Ганна.

Коли вона була готова й сиділа в інвалідному візку, лікар повільно вивіз її на вулицю.

Раптом назустріч їм вийшов Полянський. У його погляді було щось відчайдушне.

Він швидко присів перед візком, глибоко вдихнув і емоційно вигукнув:

— Ганночко, будь ласка, зачекай! Нам треба поговорити!

Ганна застигла, але лише на мить. Потім її погляд став холодним і відстороненим.

— Стасе… Облиш мене, — тихо, але твердо сказала вона.

Її слова відлунювали як вирок.