Розділ 88

Сергій Андрійович продовжував говрити:

— Іноді розбиту вазу неможливо склеїти. Спробуй, але добре подумай, чи потрібно тобі це, — наголосив він.

— Але я все виправлю! — вперто повторив Полянський.

Хитаючись, він різко підвівся і рішуче вийшов із кабінету.

— Стасе, стій! — намагався зупинити його Філатов, але марно.

Полянський не слухав. Він швидко попрямував до палати Ганни. Дівчина лежала в ліжку, не в змозі заснути — хвилювання перед завтрашньою поїздкою до Німеччини не давало їй спокою. Почувши, як відчиняються двері, вона здивовано підвела голову.

— Стасе? Уже пізно… Що ти тут робиш? — запитала вона, насторожено вдивляючись у його обличчя.

— Мені треба з тобою поговорити, — відповів він, роблячи кілька кроків уперед.

Ганна уважно подивилася йому у вічі, а потім холодно запитала:

— Що ти хотів?

Стас глибоко вдихнув, ніби збирався з силами.

— Я… я хочу вибачитися, — нарешті вимовив він.

Його голос тремтів.

— Пробач мене, я не хотів тебе образити, не хотів завдати болю. Я люблю тебе, але… я злякався, — зізнався він, опустивши очі. — Давай почнемо все спочатку. Я обіцяю, що більше так не вчиню…

Ганна мовчала, уважно його слухаючи. Нарешті, після довгої паузи, тихо відповіла:

— Стасе… Я розумію тебе. Я — інвалід, а ти — здоровий чоловік. І коли ти усвідомив, що тобі доведеться жити з дівчиною, яка не ходить, ти відступив.

Вона говорила спокійно, але її голос відлунював болем.

— Я не звинувачую тебе. Справді… — її губи здригнулися, але вона не дозволила собі заплакати.

Стас хотів заперечити, але Ганна підняла руку, зупиняючи його.

— Будь ласка, не перебивай. Починати все спочатку я не хочу, тому що більше не вірю тобі, — її голос був твердий, як ніколи.

— Ганно, прошу… Дай мені ще один шанс, — благав Полянський, схиляючись ближче.

Дівчина заплющила очі, важко зітхнула.

— Стасе, не муч мене… — її голос задрижав — Я не відчуваю своїх ніг, але в мене є серце. І воно дуже болить… Не завдавай мені ще більшого болю.

Вона підвела на нього очі, наповнені сльозами.

— Йди…

Полянський ще кілька секунд стояв, ніби сподіваючись, що вона змінить рішення. Але потім мовчки розвернувся й пішов.

Ганна закрила обличчя руками і гірко заплакала.

Стас повільно йшов порожнім коридором лікарні, відчуваючи, як його зсередини розриває почуття провини. Він картав себе за все — за власну слабкість, за те, що не зміг бути поруч, коли Ганні це було потрібно, за ті слова, які неможливо забрати назад.

А в цей час Сергій Андрійович вирішив перевірити, як почувається Ганна. Коли він увійшов до її палати, серце стиснулося від болю: дівчина сиділа, закривши обличчя руками, і тихо плакала.

Лікар підійшов до неї, сів на ліжко й обережно обійняв.

— Моя хороша… Тихо, заспокойся… — лагідно прошепотів він, гладячи її по голові.

Ганна плакала в його обіймах, немов мала дівчинка, якій розбили серце.

— Я так втомилася, лікарю… — зізналась вона. — Більше не можу… Краще б мене вбив той Юрчишин…

Філатов стиснув її міцніше, ніби своїм обіймами міг уберегти від усього болю, що випав на її долю.

— Не кажи так… Не кажи, моя хороша… — прошепотів він, але відчував, як у самого в очах печуть сльози.

Ганна тремтіла, ховаючи обличчя в його плечі, а він просто тримав її, знаючи, що зараз їй потрібне не лікування, а просто відчуття, що вона не сама.