77 розділ

— Ні, Сергію Андрійовичу, — тихо, але впевнено відповіла Ганна. — Він зробив усе правильно. Ми домовилися: якщо він втомиться від стосунків зі мною, він чесно про це скаже. Все було справедливо, лікарю.

Вона глянула йому в очі. Філатов хотів заперечити, але дівчина зупинила його легким рухом руки.

— Лікарю… — вона зробила паузу, ніби збираючись із думками. — Я дуже ціную вас. Ваше ставлення до мене, вашу допомогу, підтримку… все, що ви робите. Але є реальність, і її ніхто не скасовував. Інвалідний візок нікуди не зникне. Я ніколи не встану. Тому мені потрібно з цим змиритися і якось жити далі…

У її голосі звучав тихий сум, змирення, від якого стискалося серце.

Філатов мовчки підвівся, підійшов до ліжка і, глянувши їй просто у вічі, сказав:

— Знаєш, життя — це лише мить. Сьогодні ти живеш, а завтра… завтра все може змінитися. Сьогодні ти смієшся, а завтра втрачаєш найдорожчих. Сьогодні ти здоровий, а завтра можеш опинитися в інвалідному візку.

Він зітхнув і стиснув руки в кулаки.

— Кожної хвилини може статися щось непередбачуване. Але запам’ятай: у тому, що сталося з тобою, немає твоєї провини.

Ганна відвела погляд.

— Є речі, які неможливо змінити, — продовжив Філатов, — але можна змінити своє ставлення до них. Проте це не означає, що хтось має право грати твоїми почуттями так, як це зробив Стас.

Його голос був спокійним, але твердим.

— Я не ідеальний. Я робив помилки, але ніколи не дозволяв собі завдати комусь болю. Я не боявся брати на себе відповідальність… Раніше мені здавалося, що я завжди знаю, що робити. До того дня, коли поховав свою сім’ю.

Ганна здригнулася.

— Тоді я вперше в житті відчув безпорадність, — тихо продовжив він. — З відомого професора, який рятував життя тисячам людей, я перетворився на алкоголіка…

Філатов різко замовк. Він рідко говорив про своє минуле, і зараз ці слова давалися йому надзвичайно важко.

— Але ти… ти вижила після такої страшної аварії! — він ледь помітно усміхнувся. — Шукай радість у кожному дні, Ганно. Не дозволяй нікому переконати тебе, що життя закінчилося.

Ганна довго мовчала, дивлячись на нього.

А потім тихо сказала:

— Так, лікарю… Ви маєте рацію.