Розділ 76

Філатов вирішив зайти до палати Ганни. Але, щойно він відчинив двері, кров у жилах похолола.

На підлозі — уламки розбитої скляної пляшки. На білосніжному простирадлі — багряні плями. На правій руці дівчини — глибокий поріз, з якого пульсуючим потоком витікала кров. А сама Ганна — нерухома, зі смертельною блідістю на обличчі.

— Боже… — вирвалося в лікаря.

Усе далі сталося автоматично: швидкі, точні рухи, жодної паніки. Він миттєво затиснув рану, щоб сповільнити кровотечу, дістав стерильний бинт і вправно наклав тугу пов’язку. Потім різко натиснув кнопку виклику.

За кілька секунд у палату вбігла медсестра.

— Світлано, негайно в операційну! — різко скомандував він.

Медсестра підкотила каталку. Філатов обережно підняв Ганну,  та поклав  на какталку поспішаючи до операційного блоку.

Лікарня застигла в напруженому мовчанні.

Ганна вже лежала на операційному столі. Філатов вдягнув стерильні рукавички й глянув на анестезіолога.

— Олександре Васильовичу, що з тиском?

— Критично низький. Пульс слабкий. Ми втрачаємо час.

— Працюємо. Голку!

Медсестра швидко подала все необхідне. Філатов, незворушний і сконцентрований, почав акуратно зашивати рану.

— Добре, що сухожилля не зачеплені, — промовив він. — Інакше вона, крім паралізованих ніг, ще й рукою не змогла б поворухнути…

Анестезіолог коротко глянув на нього.

— Вона справді хотіла це зробити?

Філатов не відповів. Лише стисло промовив:

— Працюємо!

Час здався вічністю, але нарешті останній шов було накладено.

— Готово. Виводьте її з наркозу.

— Прийняв.

Полянський дізнався про те, що сталося, і, не тямлячи себе, помчав до операційної. Серце несамовито гупало в грудях. Він ще не знав, що скаже, але знав одне — йому треба було її побачити.

Коли двері відчинилися, і вийшов Філатов, Стас кинувся до нього.

— Що з нею?! Як вона?!

Погляд лікаря пронизав його, наче лезо.

— Мало не померла. Через тебе!

— Можна до неї? Хоч на хвилину…

— Навіть не думай! — гнівно відрізав Філатов. — Для тебе Ганни більше не існує!

— Будь ласка… хоча б дві хвилини…

— Ти що, не розумієш?! — у голосі лікаря клекотів ледь стримуваний гнів. — Я сказав «ні»!

Він різко розвернувся й пішов, а Стас залишився стояти, не в силах відійти.

Коли Ганну вивезли з операційної, він кинувся за каталкою, несамовито шепочучи:

— Пробач… пробач…

Дівчину привезли до палати. Філатов залишився поруч, уважно стежачи за її станом.

Раптом двері прочинилися, і до кімнати зайшов Стас.

— Геть звідси! — різко кинув лікар.

— Я просто хочу пояснити…

— Щоб мої очі тебе більше не бачили!

Стас винувато опустив голову й, нічого не сказавши, пішов.

Минуло сорок хвилин.

Ганна повільно розплющила очі.

— Ганночко… як ти? — м’яко запитав Філатов.

— Лікарю… мені погано…

Голос був ледь чутним. Її обличчя здавалося безжиттєвим.

— Навіщо ви мене врятували? — прошепотіла вона.

— Ганно…

— Я не хочу жити… — її губи затремтіли. — Через мене у всіх тільки проблеми… Якби я померла, всім було б краще…

Філатов заплющив очі й глибоко вдихнув.

— Що ти таке кажеш? — його голос залишався рівним, але в ньому відчувалася біль. — Ти наповнюєш моє життя сенсом. Сьогодні я страшенно злякався, що втрачу тебе.

— Але…

— Про які проблеми ти говориш? — м’яко, але твердо продовжив він.

Їхні погляди зустрілися.

— Сергію Андрійовичу… пробачте мені… Я більше так не буду…

— Ти не повинна просити пробачення, Ганно.

Дівчина зітхнула.

— Дякую вам… за все…

Запала тиша.

— Ви знаєте… я сама винна… — після паузи тихо промовила вона. — Я вигадала собі красиву казку… про мене і Стаса…

— Ні, Ганно. Це він дав тобі хибну надію, — суворо сказав Філатов.

Дівчина відвела погляд.

— Я була така дурна…

— Ні. Просто вірила.

Сергій Андрійович легко стиснув її руку й тихо мовив: — Я поруч, моя хороша. Усе налагодиться, — запевнив чоловік.

Її губи ледь-ледь здригнулися.

І, вперше за довгий час, у її очах з’явився проблиск життя.