Розділ 59

— А може, її викрали? — припустив Стас.

Філатов змінився на обличчі, його голос став тихим і напруженим:

— І зробити це могли за наказом Юрчишина...

Опанувавши себе, Сергій Андрійович набрав номер генерального прокурора.

— Михайле Романовичу, Ганна зникла.

— Зрозумів, — відповів генерал. — Підключу всі сили на пошуки. Сергію, будь ласка, зберігай спокій. Нічого не роби, чекай мого дзвінка.

— Добре, — коротко відповів Філатов. — До зв’язку.

Закінчивши розмову, він глибоко зітхнув.

— Хто це був? — запитав Полянський.

— Генеральний прокурор, — відповів лікар. — Він мій давній знайомий і допоможе знайти Ганну.

— Йому можна довіряти?

— Цілком, — запевнив Філатов.

— І що далі? Просто чекати? — голос Стаса тремтів від обурення.

— Саме так.

— Як це «чекати»?! — не витримав Полянський. — А якщо її зараз катують? Якщо вона страждає, а ми нічого не робимо?!

— Стасе, — Філатов підвищив голос, але одразу ж взяв себе в руки. — Я підключив усі свої зв’язки. Її зараз шукає вся поліція міста. Опануй себе.

— Я теж хвилююся за Ганну, — продовжив лікар, — але я роблю все можливе. А зараз нам треба тримати себе в руках.

Він підійшов до сейфа, дістав пляшку віскі, налив собі напій.

— Сергію Андрійовичу, не треба, — сказав Полянський, уважно стежачи за його діями. — Вам не стане легше, лише гірше.

— Стасе, облиш. Я подзвоню, коли будуть новини.

— Навіщо ви так? — з образою в голосі сказав Стас. — Ви мені не чужа людина. Я не хочу, щоб ви собі шкодили.

— Дякую за турботу, але зараз, будь ласка, залиш мене на самоті.

— Як бажаєте, Сергію Андрійовичу, але... не пийте багато, — тихо попросив Полянський і вийшов з кабінету.

***

Станіслав не міг знайти собі місця. Його гнітили думки про Ганну, він відчував безпорадність. Вийшовши на вулицю, чоловік зробив глибокий вдих і просто пішов містом.

А тим часом Філатов залишався в своєму кабінеті, судомно дивлячись на телефон і чекаючи дзвінка. Пройшло три години, але новин не було. Він уже збирався зробити ковток віскі, коли телефон нарешті задзвонив.

— Сергію, — почувся голос генерала, — приїжджай терміново. Адреса — Паркова, 8.

— Ви її знайшли? Що з нею?!

— Сам усе побачиш. Чекаю.

Лінія обірвалася.

Філатов миттєво вибіг з лікарні, сів у машину і натиснув на газ.

***

Через годину він був на місці. Поліцейські машини, проблискові маячки, стрічки, що огороджували територію… Серце стислося від поганого передчуття.

— Що тут сталося?! Де Ганна?! — запитав лікар, але капітан поліції зупинив його.

— Сюди не можна.

Раптом до місця події під’їхала чорна «Хонда». Із неї вийшов генерал-майор Михайло Іванович.

— Доповідайте, — коротко наказав він капітану.

— Отримали виклик. Чоловік вигулював собаку, почув жіночий крик, але через відстань нічого не побачив. На місці знайшли перевернутий інвалідний візок.

— Це візок Ганни… — прошепотів Філатов.

— Ти сам усе чув, — сказав генерал. — Її немає. Лише візок.

Сергій Андрійович заплющив очі й важко вдихнув.

— Тільки б вона була жива…

— Ми зробимо все можливе, щоб її знайти, — запевнив Михайло Романович.

— Продовжуйте пошуки, — наказав він капітану.

— Слухаюсь, пане генерале!

Михайло  повернувся до Філатова.

— Поїхали. Нам подзвонять, коли будуть новини.

***

Філатов мовчки сидів у машині, глибоко занурений у думки.

— Сергію, я розумію, ти хвилюєшся…

— Ні, ти не розумієш! — різко обірвав його чоловік. — Ганна для мене не просто пацієнтка! Вона, як…мені як донька! У неї травма хребта, їй потрібен укол кожні три години, якщо його не зробити вона відчуватиме нестерпний біль! А ще рана, яка досі не загоїлася!

Генерал уважно слухав, не перебиваючи.

— Ми знайдемо її. Обіцяю, — твердо сказав він.

Філатов кивнув.

— Дякую, Михайле…

Генерал довіз його до лікарні.

— Чекаю новин.

— До зв’язку.

Машина поїхала, а Сергій Андрійович піднявся у свій кабінет.

***

Він узяв келих, одним ковтком осушив його. Потім налив ще. І ще…

На столі стояв портрет дружини та доньки. Філатов узяв його до рук.

— Пробачте… Я слабак. Знову напився…

Його голос затремтів.

— Колись я вважав себе генієм медицини… А зараз я ніхто. Алкоголік, який тоне у пляшці, коли щось йде не так…

Сльози навернулися на очі.

— Як же мені вас не вистачає…

Голова важко впала на стіл. Його почало хилити в сон.

***

Йому приснився голос.

— Лікарю… допоможіть…

Це була Ганна.

— Ганно?!

Він біг, шукав її, але бачив лише темряву.

— Будь ласка, допоможіть… Мені погано…

— Ганно!!!

Філатов прокинувся, важко дихаючи.

— Це був сон…

Але він уже не міг сидіти в кабінеті. Вийшов у нічне місто й пішов просто вперед.

Вечір згасав. Його душу роздирали думки.

А Ганна… вона ще десь там. І час спливає.