Розділ 54

— Заспокойся, мила, — лагідно мовив Стас, ніжно тримаючи дівчину за руку. — Все буде добре, я поруч.

Ганна трохи заспокоїлася й тихо прошепотіла:

— Дякую тобі, Стасе.

Сергій Андрійович, спостерігаючи за молодими, відчував радість. Але його роздуми перервало різка вібрація телефону. На екрані висвітився номер Михайла Івановича, прокурора.

— Так, пане генерале, — офіційно, але з легкою посмішкою відповів Філатов.

— Привіт, Сергію, — прозвучав у слухавці знайомий голос. — Вмикай телевізор.

— Що сталося? — насторожився лікар.

— Сам побачиш, — коротко відповів прокурор.

Філатов швидко попрямував до свого кабінету й натиснув на пульт. На екрані з’явилася ведуча новин, яка серйозним голосом оголошувала головні події дня:

— Сьогодні у відомій приватній клініці Києва, якою керує професор Сергій Філатов, розгорівся гучний скандал. Головного лікаря звинувачують у нападі на адвоката, якого він нібито жорстоко побив. Сам постраждалий, пан Фелікстов, стверджує, що лікар завдав йому серйозних тілесних ушкоджень без жодної причини. Подробиці з’ясовуються.

Сергій Андрійович вимкнув телевізор і задумливо промовив:

— Я так і знав... Не повинен був розпускати руки... Це була помилка, яка дорого коштуватиме нам усім.

Він ще раз прокрутив у голові події, що призвели до цього інциденту, коли раптом у двері постукали.

— Заходьте, — сказав він, випрямляючи спину.

До кабінету увійшов адвокат Євген Вікторович.

— Щойно побачив новини, — без передмови сказав юрист. — Не хвилюйся, Сергію Андрійовичу, цей наклеп ми розіб’ємо вщент.

— Проблема в тому, що це не наклеп... — зітхнув Філатов. — Я справді вдарив його.

— Що?! — здивувався адвокат. — Це зовсім на тебе не схоже!

— Він довів мене до цього… — виправдовувався лікар.

Євген Вікторович лише похитав головою.

— Це погано. Тепер цей Фелікстов зробить усе, щоб знищити тебе. Особливо зараз, коли буде розглядатися така серйозна справа, як наїзд на Ганну.

— Я винен… Але що зроблено, те зроблено, — визнав лікар.

Адвокат глибоко зітхнув.

— Сергію, поясни, що саме сталося.

Філатов потер скроню і відповів:

— Він прийшов до лікарні поговорити з Ганною. Але поводився грубо, саркастично. Кричав, що вона бреше, що все вигадала. Він тиснув на неї, а вона… вона почала плакати. У неї почалася істерика. Я неодноразово казав йому піти, але він не зупинявся, продовжував морально знущатися. Я не витримав...

— І вдарив його, — завершив за нього Євген.

— Так… — тихо відповів Філатов.

Юрист задумався, а потім сказав:

— Я розумію тебе. Ти діяв імпульсивно. Але нам треба вирішити, як вийти з цієї ситуації.

Він усміхнувся, і в його очах промайнув хитрий блиск.

— Як кажуть, "найкращий захист — це напад". У мене є ідея, але без тебе не обійтися.

— Я готовий, — твердо відповів Філатов.

— Гаразд. Але спочатку мені треба дещо з’ясувати. Я скоро повернуся.

— Чекатиму, — кивнув Сергій Андрійович.

Юрист потиснув йому руку й попрямував до виходу. Він швидко сів у машину й вирушив до Голови колегії адвокатів.

Через три години він уже стояв перед дверима кабінету Ігоря Васильовича Майстеренка. Постукав.

— Заходьте, — пролунав серйозний голос.

Євген відчинив двері й усміхнувся:

— Доброго дня, Ігоре Юрійовичу.

Голова колегії адвокатів, чоловік років шістдесяти, уважно поглянув на гостя. Його сиве волосся було акуратно зачесане, а густі вуса надавали йому ще більшого авторитету. Він був одягнений у сірий костюм, рожеву сорочку й краватку в тон костюма.

— Вітаю, колего, — відповів він, відриваючись від паперів.

Євген сів навпроти й схрестив пальці.

— У нас проблема. І я потребую вашої допомоги.