Розділ 51

Полянський продовжував говорити, його голос був сповнений переконаності:

— Те, що ти не можеш ходити, не робить тебе негідною мене. Я розумію, у тебе є певні обмеження, але інвалідний візок — це не кінець життя! Ти можеш творити, працювати, любити!

Він зробив крок ближче, схопив її долоні у свої.

— Ти в мільйон разів краща за будь-яку здорову дівчину, — додав Полянський, дивлячись їй просто в очі.

Ганна мовчала.

— В тому, що тобі не під силу, я допомагатиму, — м’яко сказав він.

Дівчина здригнулася від його слів, наче боялася в них повірити.

— Стасе, ти справді так думаєш?

— Звісно!

— Дякую тобі, — прошепотіла вона. А потім, зібравшись із духом, додала: — Давай спробуємо. Але в мене є прохання.

— Яке? — запитав Поляньскій.

— Якщо ти зрозумієш, що не зможеш продовжувати наші стосунки… будь ласка, скажи мені чесно.

Він ні секунди не вагався:

— Так, обіцяю! Але я впевнений, що все буде добре.

Очі хлопця сяяли від щастя. Він обережно взяв її руку й стиснув у своїй.

— Дякую тобі за шанс довести свої почуття ділами, — сказав він.

Ганна посміхнулася крізь сльози.

— Це я тобі дякую.

Вона трохи затримала погляд на ньому, а потім тихо сказала:

— Я ніколи навіть уявити не могла, що на мене може звернути увагу такий чоловік, як ти…

— Ганно, будь ласка, не кажи так! — заперечив Стас, нахиляючись ближче. — Який такий? У мені немає нічого особливого. Це я здивований, чим міг тобі сподобатися. Ти особлива. Ти не така, як інші дівчата.

Очі Ганни наповнилися сльозами.

— Стасе… мені ніколи ніхто не говорив таких слів.

— Хочеш, говоритиму їх щодня?

— Дякую…

Раптом Ганна здригнулася. Її обличчя змінилося — спершу здивування, потім біль. Вона важко вдихнула, руки мимоволі стиснула простирадло.

Серцевий монітор пронизливо завив.

— Ганно, тобі погано?! — злякано вигукнув Стас.

Він не міг рухатися, не міг дихати. Паніка скувала його, серце калатало в грудях, немов оскаженілий птах.

— Будь ласка… поклич… Сергія Андрійовича… — прохрипіла вона.

Її голос був такий слабкий, що він майже не почув. Але почув.

— Так, так, звісно!

Стас, швидко кинувся до дверей.Він біг відчуваючи,  сильне хвилювання та  паніку.

— Сергію Андрійовичу! Скоріше! Ганні зле!

Філатов, який сидів у своєму кабінеті, підхопився і в ту ж секунду вже мчав до палати.

Серцевий монітор продовжував тривожно пищати.

— Моя хороша, потерпи, — лагідно сказав Сергій Андрійович.

Він швидко оглянув її рану. Кров… Вона знову кровоточила. Лікар зняв пов’язку, обробив місце поранення, швидко й професійно зупинивши кровотечу.

— Зараз тобі стане легше, — пообіцяв він, вводячи знеболювальні препарати.

Стас мовчки стояв поряд. Його руки тремтіли.

Монітор нарешті стих.

— Ось і все, — м’яко сказав Філатов. — Тепер усе добре.

— Дякую… — хриплим голосом про шепотіла Ганна.

Вона ледь могла говорити, але все одно подивилася на Стаса. Її погляд  слабким наче вона боролася зі сном.

— Стасе…

Він не міг відповісти. Не міг зрушити з місця.

— Видихни, — тихо сказав Сергій Андрійович. — Загроза її життю минула. Але їй потрібно відпочити. Ходімо.

— Добре…

— Ганночко, — звернувся Філатов до неї, — ми пізніше прийдемо, відпочинь. Добре?

— Так… дякую…

Чоловіки вийшли.

Стас мовчав, поки вони йшли коридором. Лише коли вони увійшли до кабінету, він нарешті заговорив:

— Я так злякався за неї…

Філатов кивнув:

— Це нормально. Але все вже позаду.

— Ми добре поговорили… — сказав нарешті Стас. — Я запропонував їй зустрічатися, і вона погодилася.

— Я радий за вас.

— Я теж, — кивнув Полянський, але в його голосі не було радості.

— Щось не так?

Стас зітхнув.

— Коли їй стало зле, вона попросила покликати вас, а не попросила допомогти мене, хоча я теж лікар. Просто не такий хороший, як ви…

Він говорив, з суммом у голосі.

— Це означає, що вона мені зовсім не довіряє, правда?

Сергій Андрійович,уважно подивився на нього і сказав.

— Послухай, ти хочеш усе й одразу, а так не буває.

Він зробив паузу Потім продовжив говорити.

— Потрібен час, щоб вона почала тобі довіряти. І ти, юначе, повинен цього заслужити.

Стас кивнув.

— Ви маєте рацію. Я хочу занадто багато, занадто швидко… Але я доведу їй, що мені можна вірити.

— Ось і правильно, — усміхнувся Філатов.

Стас глибоко вдихнув. 

— Я зроблю її щасливою.

—  Йди і працюй сказав Філатов.

-  Добре, Сергію Андрійовичу, погодився молодий чоловік.

він вийшов, а Філатов ще довго дивився йому вслід.