Розділ 48

— Сергій Андрійович став для мене дуже близькою людиною, — сказала Ганна, її голос був тихим, але наповненим глибоким почуттям. — Я ніколи не зможу віддячити йому за все, що він для мене зробив, — додала вона, намагаючись знайти слова, щоб висловити свою вдячність.

Станіслав, слухаючи її, відчув, як хвилювання захоплює його. Він уже кілька хвилин намагався сказати те, що давно відчував, але слова не піддавалися.

— Ганно, послухайте, я дуже хвилююся за вас, — емоційно сказав він, намагаючись зібрати думки. — Я хочу бути поруч, хочу захищати вас... — Він затнувся, затинаючись, і на мить замовк. Його серце билося все швидше, він намагався продовжити, але кожне слово, що він хотів сказати, здавалося недостатнім. — Я хочу сказати... з самого початку нашої зустрічі... Я... не знаю, що зі мною відбувається, — він майже зібився з пантелику.

Його емоції були настільки сильні, що він важко дихав, і Ганна могла помітити, як його обличчя змінюється від переживань. Він ніколи раніше не відчував такого сильного хвилювання. Всі його почуття було зосереджено лише на ній, і це не давало йому спокою.

 — Коли ми вперше познайомилися, — продовжив Станіслав, — я навіть не міг уявити, що зі мною таке станеться. З того дня все змінилося... Я не можу спати, не можу їсти... Я втратив спокій, і моє життя стало зовсім іншим. Відчуваю, ніби всередині мене щось перевернулося. — Він на мить замовк, а тоді додав: — Усе це сталося  після нашої з вами зустрічі.

Він важко зітхнув, намагаючись говорити далі, і його слова лунали в тиші палати, як щось глибоке й невимовне. Він мовчав, і знову його серце калатало в грудях.

— Ви мені дуже... — нарешті вимовив він, і знову замовк.

Ганна, зрозумівши його хвилювання, мимоволі намагалася перебити його.

— Станіславе, — сказала вона, але він швидко додав:

— Будь ласка, дайте мені договорити.

 Гана знову замовчала, даваючи йому змогу закінчити. Поляньскій, продовжив.

— Ви мені дуже подобаєтесь. — нарашті вимовив молодий чоловік. В цей момент він відчув ніби у "нього с плеч упало каміння"

Ганна подивилась на нього, її очі відбивали все те, що було важко сказати словами. Вона тихо відповіла:

— Станіславе, я дякую вам за все, — її голос знову став слабким, а обличчя побільшало. — Але я не можу відповісти вам взаємністю... Я дуже втомилась, вибачте.

Полянський хотів заперечити, але Ганна мовила:

— Я хочу побути на самоті.

-Гано послухайте  продовжив Стас. Але дівчина закрила очі даючи зрозуміти, що більше не хоче говорити.

— Добре, як забажаєте.

З цими словами він тихо вийшов, залишивши Ганну в саму. Коли двері за ним зачинилися, вона впала на подушку і заплакала. Її сльози були мовчазними, але гіркими, і біль відмови не відпускав її. Вона відчувала, наче її серце знову ранили, цього разу не фізично, а глибше, в самій душі. Біль був настільки сильним, що здавалося, вона не могла знайти в собі сили дихати.

Їй також  дуже подобався Станіслав але не могла уявити себе з ним. Вона не хотіла бути для нього тягарем. Вона думала: Навіщо йому інвалід?

Тим часом Філатов прокинувся в десятій годині ранку. Головний біль був нестерпним. Він встав, випив таблетку аспірину, випив кави, привів себе до ладу і одягнувся у синій костюм, білу сорочку, чорне драпове пальто. Він відчував, що йому треба на свіжому повітрі, щоб відновити спокій.

Після вчорашнього вечора, коли він випив більше, ніж слід, він вирішив не сідати за кермо. Машина залишилась біля ресторану, і Філатов викликав таксі.

Коли він сів у машину і привітався з таксистом, він спокійно сказав:

— В клініку "Надія", будь ласка.

Водій привіз його швидко, і, коли Філатов вийшов з таксі, він сплатив за поїздку, подякував водію, і попрямував до клініки. Його думки все ще крутилися навколо вчорашніх подій, але він намагався зібратися і не відволікатися.

Відкривши двері клініки, він пішов до свого кабінету.