Розділ 46

Філатов  дивлячись на дівчину,  Запитав— знаєш, чого я злякався  найбільше? —  
Ганна уважно подивилася на чоловіка й запитала:
— Чого?
— Втратити тебе, — тремтячим голосом відповів лікар. — Тому що для мене це означало б втратити доньку вдруге…
На очах у Сергія Андрійовича з’явилися сльози.
Ганна уважно подивилася на нього й тихо сказала:
— Сергію Андрійовичу, тепер зі мною все добре. Не хвилюйтеся, будь ласка. Можна вашу руку?
— Так, звісно, — відповів Філатов, узявши її за руку.
Вона слабо стисла його долоню, дивлячись йому в очі, й тихо промовила:
— Я буду жити. Обіцяю. Усе буде добре.
— Дякую вам…

Ці слова прозвучали якось особливо. Вони не були просто чутливістю. Те, що вона відчувала зараз, — це вдячність, сильний ємоційний зв'язок.

Сергій Андрійович довго сидів поруч з Ганою вони, розмовляли дякую вам лікарю промовила Гана 

Мені набагато краще коли ви поруч з вдячністю мовила дівчина дивлячись лікарю у вічі.

Я радий моя хороша що набагато легше м'яко сказав Філатов 

Двері тихо відкрилися, і до палати зайшов 

Станіслав. Він підійшов до ліжка Ганни й усміхнувся.

— Доброго вечора. Я дуже радий, що ви прийшли до тями.

— Дякую, Станіславе, — дівчина усміхнулася у відповідь.

Обличчя хлопця осяяла тепла посмішка.

— Сергію Андрійовичу, — звернувся він до лікаря, — чому ви не сказали, що Ганна опритомніла?

— Вибач, — відповів Філатов, злегка ніяково потерши лоба. — Ми тут з Ганною заговорилися, я навіть не помітив, як минув час.

Лікар перевів погляд на хлопця і вже більш офіційним тоном додав:

— Станіславе, я залишаю Ганну до ранку під твою опіку.

— Дякую, Сергію Андрійовичу! — радісно відповів Полянський. — Не хвилюйтеся, з нею все буде добре.

Філатов кивнув і вийшов із палати.

Вийшовши з лікарні, він сів у машину й дві години просто їздив нічним містом, поринаючи в думки. 

Останні дні перевернули його життя, змусили знову пережити біль втрати. Він згадував дружину й доньку.

Останній вечір перед трагедією...

Дарина приїхала до них на вечерю. Він приготував її улюблену страву — лазанью. Вони сиділи за столом, сміялися, розмовляли. Це були миті щастя, тепла, родинного затишку.

Коли донька збиралася їхати, вона востаннє обійняла батьків і сказала:

— Тату, мамо, я дуже сильно люблю вас…

Це були її останні слова.

Сергій Андрійович здригнувся, повертаючись у реальність. Його охопило нестерпне бажання випити.

Він різко звернув до ресторану, вийшов із машини й зайшов усередину.

Присівши за барну стійку, тихо сказав:

— Горілки, будь ласка.

Молодий бармен мовчки налив склянку. Філатов випив її одним ковтком і одразу замовив ще.

Одна… Друга… Третя…

Горілка палала в горлі, але біль у душі не вщухала.

Нічний шлях у нікуди

Коли він нарешті піднявся зі стільця, у голові паморочилося, кроки були хиткими. Вийшовши на вулицю, він навіть не подивився на машину.

Місто спало.

Ліхтарі кидали тьмяне світло на порожні вулиці. Навколо не було ні душі.

Філатов ішов навпростець. У голові лунав голос Дарини. Голос дружини. Його покликані із минулого, їхній сміх, їхні слова…

З кожним кроком він прискорював ходу. Йшов усе швидше. Мовби хотів утекти.

Але від минулого не втечеш…