Розділ 45

Філатов підійшов до вікна,перед очима стояв той день…  фатальний дзвінок.
"Алло, хто для вас є Філатова Дарина Сергіївна?" — холодний, відсторонений голос поліцейського.
"Це моя донька! Що сталося?"
"Сталася аварія. Ваша дочка загинула на місці."

У грудях щемило, той біль знову прокинувся. Він пам’ятав, як не міг дихати, як земля в той момент зникла з-під ніг. Ці слова переслідували його навіть зараз.

Філатов провів долонею по обличчю, змушуючи себе повернутися до реальності. І раптом…
— Лікарю… — тихий, слабкий голос.

Він різко обернувся, серце калатало  йому здалося? Чи це справді…
Ганна повільно відкрила очи.

Філатов зробив крок до ліжка, уважно дивляючись у її обличчя, ніби боявся, що йому здалося. Але ні — вона справді відкрила очі.
— Ганочко… — м’яко промовив лікар. — З поверненням. Як ти себе почуваєш?
Дівчина важко дихала.
— Дякую… — ледве вимовила вона. — Краще…
Вона зусиллям волі подивилася на нього. — Але слабкість… і боляче…
Філатов зітхнув із полегшенням.

— Це нормально. Головне — ти відкрила очі, — наголосив він.
Він швидко приготував знеболювальне й зробив укол.
— Зараз стане легше.
— Дякую… — про шепотіла Ганна. Говорити їй було надзвичайно важко.

— Моя хороша, не на пружуйся, тобі не можна, — лагідно мовив Філатов. — Скажеш усе, коли наберешся сил.
Вона знову поглянула на нього. Зібравши останні сили, повільно й протяжно промовила, роблячи паузи між словами:
— Сергію Андрійовичу… я чула все, що ви мені говорили. Завдяки вам я жива. Дякую вам… Обіцяю, що не залишу вас.

Вона на мить зробила паузу, тихо додала, дивлячись лікареві в очі:
— Мені дуже шкода вашу доньку і дружину. Вам неймовірно боляче, — мовила Ганна зі щирим співчуттям.
— Дякую тобі, моя хороша, — відповів Сергій Андрійович. — На жаль, їх уже не повернути.
Він зробив паузу й м’яко додав:
— Але тепер у мене є ти. Я хочу і можу допомогти тобі.
— Ви вже зробили для мене дуже багато відповіла Ганна. — Дякую вам, лікарю.

Її голос за тремтів:
— Мені було дуже погано… я думала, що помру. Хотіла здатися… але ваші слова допомогли мені боротися. Повернутися…
Вона глибоко зітхнула й тихо зізналася:
— Саме завдяки вам я опритомніла.
— Ви для мене як батько. Саме ви допомогли мені зрозуміти, що інвалідний візок — не вирок. Що потрібно цінувати кожну мить життя.
Сергій Андрійович слухав її, глибоко зворушений.
— Ти сильна, Ганочко, — мовив він.
— Ні… насправді я дуже слабка й вразлива, — тихо заперечила Ганна, дивлячись йому в очі. — Але ви допомагаєте мені відчути в собі сили жити далі. Дякую вам.

— Травма хребта, смерть дідуся… усе це розбило моє життя на друзки. Я ніби падала в безодню. Але саме ви… витягли мене звідти.
Після всього пережитого мені було так важко, що я майже опустила руки.