44 Розділ

Чоловіки уважно стежили за життєвими показниками Ганни. Сергія Андрійовича непокоїло те, що вона досі не прийшла до тями. Полянський теж хвилювався, але, як і його наставник, тримав хвилювання в собі.

— Станіславе, — звернувся до нього Філатов. — Я залишуся з нею зараз, а ти прийдеш увечері. Домовились?

— Так, звісно, Сергію Андрійовичу, — кивнув молодий лікар.

— А зараз іди працюй, — додав Філатов, переводячи погляд на дівчину.

Полянський ще раз глянув на Ганну, а потім вийшов із реанімації.

У палаті панувала важка тиша, порушувана лише рівномірним писком серцевого монітора. Світло тут було приглушене, лампи відкидали на стіни м’яке бліде сяйво. Запах антисептиків змішувався зі слабким ароматом лікарняних простирадл.

Філатов сів на стілець біля ліжка, втупившись у бліде обличчя дівчини. Вона була такою беззахисною. Її довгі вії відкидали ледь помітні тіні на щоках, а груди ледь помітно підіймалися в такт диханню.

Він торкнувся її долоні. Вона була теплою.

— Ганночко… — тихо сказав він. — Будь ласка, розплющ очі…

Його голос зрадливо здригнувся.

— У моєму житті вже сталося найстрашніше… — він говорив гірко, не стримуючи емоцій. — Моя кохана дружина і єдина улюблена донечка загинули. Я пережив свою дитину… А що може бути жахливішим? Батьки не повинні ховати своїх дітей…

Він стиснув її руку міцніше.

— Коли ти з’явилася в моєму житті… я знову відчув сили жити. Не залишай мене, дівчинко…

Його пальці легенько погладили її долоню.

Але страх не відпускав. Він розумів, що це його вина.

"Треба було послухати адвоката і відправити її за кордон… Чому я цього не зробив?"

Філатов зціпив зуби. Якби він прийняв інше рішення… Можливо, зараз Ганна була б у безпеці.

Чоловік провів долонею по обличчю, намагаючись зібратися з думками.

Раптом у коридорі щось грюкнуло.

Філатов різко підняв голову.

Прислухався.

Лікарня вночі мала бути тихою, але йому здалося, що він почув чиїсь кроки.

Може, це просто охоронець?

Але чомусь у нього з’явилося тривожне відчуття.

Годинник на стіні показував восьму вечора.

Двері відчинилися, і до палати зайшла медсестра.

— Сергію Андрійовичу, ви досі тут?

Він ледве помітно здригнувся, але швидко опанував себе.

— Так, Світлано, — відповів він. — На жаль, її стан без змін…

Медсестра підійшла ближче й м'яко посміхнулася.

— Я впевнена, що вона обов’язково прокинеться. Ви зробили операцію бездоганно, Сергію Андрійовичу.

Філатов похитав головою.

— Її поранення було дуже небезпечним, — продовжила медсестра, — але ви врятували їй життя.

— Дякую, — тихо відповів він.

Жінка глянула на нього з легкою посмішкою.

— За що дякуєте? Я сказала правду.

Філатов нічого не відповів. Лише провів її поглядом, коли вона вийшла з палати.

А потім знову прислухався.

Таємничий звук більше не повторювався.

Але тривога не зникла.

Він відчував, що небезпека ще не минула.