Розділ 43

— Це зухвалість — намагатися вбити вас обох просто біля поліцейського відділку! — обурено сказав Полянський, його голос тремтів від злості. — Цей "бензиновий король" взагалі не знає страху!

Сергій Андрійович лише важко зітхнув, не відповідаючи відразу. Він уважно дивився на монітор, що показував стан Ганни, і важко міркував про те, що сталося.

— Так, — відповів він після паузи, зберігаючи спокій. — І найгірше те, що він не зупиниться, поки не досягне свого. В нього вже є все, щоб домогтися своїх цілей.

Полянський напружився, ніби намагаючись зрозуміти, що в цьому всьому не так. Його погляд то звертався до Ганни, то до лікаря.

— Що будемо робити? — запитав він, його голос був трохи м'якший, але з ноткою хвилювання. Він відчував, що ситуація стає все небезпечнішою.

Сергій Андрійович промовчав, обмірковуючи кожне слово.

— Поки що не знаю, — відповів він, його голос був важким і роздумливим. — Зараз, сам розумієш, Ганну, з її станом, не можна ніде перевозити. Вона має залишатися тут під наглядом.

Полянський кивнув, але його тривога не спадала. Він розумів, що залишити Ганну в лікарні — це не менш небезпечно, але що ще залишалося?

— Але й залишатися тут — це небезпечно, — сказав він, тихо, майже без надії.

— Ти правий, — підтвердив Філатов, дивлячись на молодого лікаря. — Але зараз наша головна мета — захистити її. Ти згоден?

Полянський подивився на Ганну, що спала, її обличчя виглядало таким беззахисним. Він відчував, що ризикує набагато більше, ніж просто фізичну безпеку.

— Так, звісно, — сказав він, але в його голосі звучала вперта рішучість. — Я з вами.

— Дякую, Стасе, — відповів Філатов, дивлячись йому в очі. — Зараз я можу довіряти тільки тобі. Ми по черзі будемо чергувати та охороняти дівчину.

Полянський усвідомив, що це не просто лікарська місія. Це не просто охорона пацієнта. Це їхня спільна боротьба за її життя.

— Так, добре, — сказав він, намагаючись не дати своєму голосу зрадити хвилювання.

Чоловіки вийшли з кабінету й пішли до реанімації. Перед тим, як увійти, вони одягли халати й рукавички, дотримуючись медичних стандартів. Це була їхня звична рутина, але зараз все здавалося значно важливішим, ніж будь-коли.

Як тільки вони підійшли до ліжка Ганни, обидва лікарі замовкли. Вона була ще не в свідомості. Її очі були заплющені, шкіра — бліда, а дихання рівне, але слабке. У реанімації панувала тиша, лише серцевий монітор тихо сигналив про її стан, звучав він, як холодне нагадування про невизначеність майбутнього.

Полянський зробив крок до ліжка й тихо звернувся до лікаря:

— Ви впевнені, що їй краще тут залишатися?

Сергій Андрійович важко зітхнув, його погляд не відривався від дівчини.

— Немає інших варіантів, Стасе, — сказав він, не відводячи очей від пацієнтки. — Ми не можемо дозволити, щоб Юрчишин дізнався, де вона зараз. Він все зробить, щоб досягти свого. Ми повинні бути обережними. І навіть якщо ми залишаємо її тут, треба продумати кожен крок.

Полянський кивнув, відчуваючи важкість ситуації.

— Тобто ми будемо все контролювати, як можна більше?

— Так. Але будь уважним, Стасе. Він може бути ближче, ніж ми думаємо.

Чоловіки залишили реанімацію, але навіть коли двері за ними закрилися, відчуття небезпеки не відпускало їх. Вони знали: війна лише почалася. тривоги.

Тому Поляньскій, з Філатовим через годину повернулися до реанімації, де лежала Ганна.