Розділ 38

— Давай, Ганночко, прогуляємося трохи, — запропонував Сергій Андрійович.

— Я згодна, — відповіла дівчина.

— Дозволь, я допоможу тобі, — сказав він, нахиляючись до неї.

Обережно підняв Ганну, посадив у візок, поправив ковдру на її ногах.

— Дякую, — тихо сказала вона, дивлячись на лікаря.

— Ну що ти, моя хороша, — лагідно відповів він і скерував візок до виходу.

Начальник охорони Юрій та ще п’ятеро охоронців вийшли наперед, перевіряючи двір. Коли Юрій жестом показав, що все безпечно, Сергій Андрійович вивіз Ганну надвір. Вдалині повільно їхав чорний «Мерседес» з охоронцями.

На вулиці було тепло, вечірнє повітря насичувалося ароматами квітів.

— Сергію Андрійовичу… — звернулася Ганна.

— Що, моя хороша? — відгукнувся лікар.

— Я часто згадую нашу першу зустріч… І те, як жахливо я тоді поводилася. Ви були терплячими навіть тоді, коли я з на вас. Ви хороша людина… Дякую вам за все.

Філатов лагідно посміхнувся.

— Моя хороша, я не тримаю на тебе зла. Я розумію, що тобі було важко. Все добре.

Він зробив коротку паузу, а потім додав:

— Ти знаєш… Ти дуже схожа на мою доньку. Вона теж була вродливою, розумною, доброю. Я завжди пишався Дариною, ми з дружиною, не зважаючи на зайнятість, завжди знаходили час для неї. І навіть зараз, коли закриваю очі,  бачу її… і Валерію, вони назавжди залишаться зі мною.

Ганна уважно слухала, а потім раптово сказала:

— Лікарю, зупиніться, будь ласка.

Філатов поставив візок на гальма, обійшов його та став перед нею.

—  Розумію, що ваш біль від втрати сім’ї дуже сильний… — тихо промовила дівчина. — Я не зможу замінити вам доньку, але завдяки  тому що ви поруч мені набагато краще.

Вона зробила глибокий вдих і продовжила:

— «Ви допомогли мені відчути себе не безпомічною… вселили в мене віру в те, що я зможу ще багато зробити. Я більше не боюся того, чи зможу ходити. Навіть якщо все життя проведу в цьому візку — завдяки вам я відчуваю силу жити.»

Філатов відчув, як від її слів у нього на душі стало тепло.

— Дякую тобі, моя хороша… Я допомагаю тобі із задоволенням, — щиро усміхнувся він, а потім озирнувся навколо. — Дивись, яка гарна погода.

— Так… Дуже гарна, — погодилася Ганна.

Вони гуляли аж до десятої вечора.

Філатов поглянув на наручний годинник.

— Моя хороша, вже пізно. Пора додому.

Він розвернув візок, і вони попрямували назад. Охоронці слідували за ними.

Коли повернулися, Філатов заніс Ганну в її кімнату, поклав на ліжко й сів поруч.

— Тобі сподобалася прогулянка? — запитав він.

— Дуже! Дякую вам, — усміхнулася вона.

Потім її вираз обличчя змінився.

— Сергію Андрійовичу… якщо чесно, я боюся. Той чоловік здатен на все. Такі, як він, не зупиняються. Нам дійсно загрожує небезпека…

Вона подивилася йому прямо в очі.

— Я не боюся за себе… Я хвилююся за вас. Я не пробачу собі, якщо з вами щось трапиться!

Філатов узяв її за руку.

— Все буде добре, моя хороша. Не хвилюйся. Якщо він залишиться без покарання — постраждає ще більше людей.

— Так, це правда… — погодилася вона.

Філатов заглянув їй у очі.

— Я ще раз спитаю: ти дійсно довіряєш мені?

— Авжеж! — твердо відповіла Ганна.

— Тоді довір мені своє життя. Я обіцяю тебе захистити.

Дівчина опустила очі.

— Моє життя нічого не варте… Головне, щоб з вами все було добре.

Філатов ніжно стиснув її руку.

— Не кажи так, дівчинко. Твоє життя безцінне.

Він підвівся.

— А зараз я приготую вечерю. Чекай.

Через годину аромат свіжозвареного борщу заполонив увесь дім. Філатов налив порцію в тарілку й приніс дівчині.

— Моя хороша, вечеря готова.

Він набрав ложку борщу та простягнув їй.

— Дуже смачно пахне, — сказала вона, скуштувала й усміхнулася. — Це ви самі приготували?

— Так, сам, — відповів він. — Я дуже люблю готувати.

Ганна їла із задоволенням.

— Дякую, дуже смачно! Але я вже наїлася.

— Ну добре, досить, — усміхнувся Філатов.

— А ви вже поїли? — спитала вона.

— Ще ні, зараз піду.

— Прошу вас, поїжте… Ви дбаєте про мене, але забуваєте про себе.

— Це не так, — заперечив лікар, але все ж рушив на кухню.

Насипав собі борщу, з’їв пів тарілки, помив посуд і повернувся до Ганни.

Вона вже ледь трималася, повіки важко опускалися. Але раптом її обличчя зблідло.

— Боляче… — раптово прошепотіла вона й зіщулилася.

Філатов миттєво піднявся.

— Потерпи, моя хороша, зараз зроблю тобі укол.

Він швидко набрав у шприц «Мідокалм» і зробив ін’єкцію.

— Все, зараз полегшає.

Дівчина важко дихала, але через двадцять хвилин біль почав відступати.

— Як ти? — запитав він.

— Дякую… набагато краще, — видихнула вона.

— Тобі час спати. Вже пізно, — м’яко сказав лікар.

— Добре, — кивнула вона. — А ви теж відпочиньте.

— Добре. На добраніч, моя хороша.

— Вам також, — тихо відповіла Ганна.

Вони на мить зустрілися поглядами.

Філатов підвівся й вийшов. Двері тихо зачинилися.

Він пішов до своєї кімнати, ліг на ліжко та вперше за довгий час заснув спокійно.