Розділ 35

Через дві години Сергій Андрійович під’їхав до офісу генерального прокурора. Зупинивши машину, він вийшов і попрямував до величезної багатоповерхової будівлі. На прохідній його зустріли охоронці — двоє кремезних чоловіків.

— Добрий день, шановний, ви до кого?

— Я до генерального прокурора, Ковальова Михайла Романовича, — відповів Філатов.

— Він вам призначив зустріч? — запитав один з охоронців.

— Ні, але я добре знайомий з Михайлом Романовичем, — сказав лікар. — Передайте, будь ласка, що приїхав Сергій Філатов.

Охоронець набрав номер і, кілька секунд послухавши, сказав:

— Михайло Романовичу, до вас приїхав пан Філатов. Так, зрозуміло. Слухаю вас, пане Філатове.

Він поклав слухавку і сказав:

— Прошу, проходьте.

— Дякую, — відповів Сергій Андрійович і, пройшовши крізь двері, направився до кабінету прокурора.

Постукавши, він почув голос зсередини:

— Проходьте.

В кабінеті за великим коричневим столом сидів чоловік у формі генерала майора. Його обличчя було трохи повноватим, сиве волосся надавали йому вигляд досвідченого військового, а зелені очі уважно спостерігали за Сергієм.

— Сергію, привіт, — одразу впізнав його Михайло. — Проходь, сідай, не барись, — запрошено сказав він.

— Привіт, Михайло, дякую, — відповів Філатов і сів поряд за стіл. Генерал простягнув руку, і лікар потиснув її у відповідь.

— Як ти, Сергію? — запитав прокурор, ніби щиро зацікавлений. — В останнє ми бачилися на похороні Тетяни та Дарини, — додав він, натякаючи на спільну втрату, яка так сильно їх обох торкнулася.

— Живу далі, — насилу вимовив Філатов, потім зробив паузу.

— Чув, що ти більше не оперуєш? Це правда? — запитав Ковальов, не втрачаючи спокою.

—  дійсно довгий час, після смерті моїх дівчаток я не міг оперувати,  навіть підходити до операційного столу але нещодавно переборов страх та почав оперувати відповів Сергій Андрійович.

— Я й досі не можу збагнути, як це могло статися, — сказав Михайло Романович, важко зітхнувши. — Ми з тобою живі, а вони… немає слів! Життя справді несправедливе.

Ці слова вдарили як струмінь холодної води. Обидва на кілька секунд замовкли, намагаючись осягнути ту біль, що опинилася між ними. Потім Ковальов, сповнившись рішучості, запитав:

— Ти приїхав по справі чи просто так?

— По справі, — відповів Філатов, вирівнюючи спину.

— Розумієш, Михайле, — почав він, — сталося стільки подій, що навіть не знаю, з чого почати.

— Я уважно тебе слухаю, — сказав генерал, поглянувши на нього з великою зацікавленістю.

— Зараз я опікуюсь дочкою свого однокласника, — сказав Сергій Андрійович. — Вона, на жаль, прикута до інвалідного візка. Дівчина зараз живе у мене, і стала інвалідом через Юрчишина Павла Валентиновича, господаря мережі АЗС. Знаєш такого? — спитав лікар.

— Так, знаю, — відповів генерал. — Доволі впливова людина.

— Він збив її на машині, — продовжив розповідати Сергій Андрійович. — Дівчина отримала важкі травми. Він навіть не зупинився. Поїхав далі, а потім справу закрили, мовляв, вона сама винна, бо переходила дорогу в забороненому місці, — додав він з невимовною обуреністю.

— Це нахабство, — зловісно пробурмотів Ковальов.

— Це ще не все, — сказав Сергій Андрійович, його голос став суворішим. — Нещодавно ми їхали з Ганною до лікарні, і мене підрізав п’яний юнак. Він погрожував мені ножем. А потім виявилося, що це син того самого бензинового короля…

Михайло Романович вислухав усе, і його обличчя стало ще серйознішим.

— Оце вже серйозно, — тихо промовив він, злість і розчарування відчувалися в його словах.

Філатов, не чекаючи на запитання, продовжив:

— Михайле, я не можу залишити це без уваги. Вони повинні відповісти за те, що зробили. І я готовий йти до кінця.

Генерал подивився на нього з повагою, але в його очах уже з’явилася рішучість.

— Так, я бачу, ти не відступиш. Давай зробимо так, як треба. Ти не один у цій справі, — сказав Ковальов, схиливши голову в знак підтримки.