Розділ 35

Через дві години Сергій Андрійович під’їхав до будівлі Генеральної прокуратури. На прохідній його зустріли охоронці — двоє кремезних чоловіків.
— Добрий день. Ви до кого?
— Я записаний на прийом до Генерального прокурора, Ковальова Михайла Романовича, — відповів Філатов, показуючи документи.
— Добре, зачекайте тут, ми перевіримо, — сказав один із охоронців і набрав номер секретаріату.
Кілька хвилин потому охоронець кивнув:

— Вас очікують. Проходьте.
Філатов пройшов до кабінету, де вже сидів Михайло Романович. За великим коричневим столом — чоловік у формі генерал-майора. Невисокий, трохи повнуватий, з овальним обличчям і сивиною у волоссі. Зелені очі уважно зупинилися на Філатові.
— Сергію! Радий бачити, заходь, — привітав його Ковальов, піднімаючись із крісла. — Давно не бачилися.
— Так, Михайло дякую, що знайшов час, — відповів Філатов, потиснувши руку.
— Досі не можу повірити, що Валерії та Дарини більше немає… — сказав Михайло Романович.
— Так… — насилу промовив Філатов, відчуваючи біль втрати. — Живу далі, але спогади не залишають мене.
— Як твої справи? Чув, що ти більше не оперуєш…
— Так, довгий час не міг  після смерті моїх дівчат— відповів лікар. — Але зараз знову працюю.
— Тяжко уявити, як таке могло трапитися… — важко зітхнув Ковальов.
— Михайло, я приїхав із конкретним проханням, — почав Філатов. — Онука мого друга одного разу поверталася додому, переходячи дорогу на пішохідному переході, і в цей час власник мережі АЗС збив її на своєму авто. Дівчина отримала важкі травми, а справу закрили, мовляв, сама винна.
Ковальов слухав уважно, киваючи:
— Розумію… Ти хочеш подати заяву на перегляд справи?
— Саме так, — відповів Філатов. — І мені потрібна твоя допомога, щоб вона була розглянута належним чином.
Генерал-майор нахилився трохи вперед:
— Добре, Сергію. Я тебе почув. Зроблю все, щоб тобі допомогти, — пообіцяв генерал.
— Дякую, Михайле, — тихо сказав лікар, відчуваючи полегшення.