Глава 21

Вони гуляли, доки на вулиці не стемніло. Станіслав помітив, як поступово змінювався вираз обличчя Ганни — від напруги та смутку не залишилося й сліду. Вона усміхалася, її очі світилися теплом. Йому здавалося, що в ці кілька годин вона змогла забути про все погане, і це приносило йому радість.

— Ганно, здається, нам уже час повертатися. Інакше Сергій Андрійович мені голову видірве, — пожартував він, дивлячись на неї з легкою усмішкою.

Ганна сміялася тихо, але щиро.

— Так, мабуть, пора, — відповіла вона, хоча їй зовсім не хотілося завершувати цей вечір.

Стас відвіз її додому. Біля воріт їх уже чекав Сергій Андрійович.

— Молоді люди, я вас уже за чекався, — мовив він, хитаючи головою  але в очах грала доброзичлива іскра.

— Вибачте, ми так забалакалися, що навіть не помітили, як швидко минув час, — відповів Станіслав.

— Це добре, якщо час минув приємно. Швидко у дім з посмішкою сказав Сергій Андрійович 

Перед входом Стас зупинив  візок на якому сиділа Ганна  подивившись на неї м’яко запитав:

— Дозволите я віднесу вас, в дім до кімнати?

Ганна зніяковіла. В її очах промайнув сумнів. Хвилину вона мовчала. Більше за все вона мріяла знову ходити. Дівчині було соромно через власну безпорадність — вона опустила погляд. Нарешті  відповіла.

— Так.

Стас обережно підхопив її на руки, ніби вона була найціннішим скарбом. Ганна відчула тепло його сильних рук, і серце в грудях забилося швидше. Вона не могла пригадати, коли востаннє почувалася такою захищеною.

У кімнаті він поклав її на ліжко, але ще кілька секунд не відводив погляду.

— Дякую за цей вечір, — тихо сказав він.

— І я вам дякую, — відповіла Ганна, відчуваючи, як її щоки запалали.

— Уже пізно, мені пора їхати. Мовив молодий чоловік.

— До побачення… — сказала вона, і в її голосі було, щось таке, що змусило його ще мить постояти на місці, та подивитися, Ганні у очі.

 Поляньскій ,вийшов на вулицю сів у машину  та вже збирався їхати.

— Стасе, зачекай. Зупинив його Філатов він сів у машину на переднє сидіння.

- Та  уважно подивися на молодого чоловіка сказав.

— Я хочу тебе про дещо попросити. Не давай Ганні порожніх надій.

Станіслав зітхнув.

— Про що ви? 

— Стасе, — відповів Сергій Андрійович, — Ганна — найцінніше, що я маю в житті,  не хочу, щоб хтось завдав їй болю. Якщо ти так вчиниш — вважай, що нашої з тобою дружби не існує, — попередив Філатов.

— Сергію Андрійовичу, ви ж знаєте мене багато років. Невже думаєте, що я взагалі здатен когось скривдити? — запитав молодий чоловік. — Мені дуже подобається Ганна. Як ніхто інший, — наголосив Полянський. — Я хочу запропонувати їй зустрічатися, бо маю справді серйозні наміри, — зазначив він.

— Але дівчина не може ходити, — відповів Сергій Андрійович. — Без знімку я не скажу на сто відсотків, але на дев’яносто п’ять відсотків впевнений: вона ніколи не зможе ходити. Ти ж сам лікар і добре розумієш, що це означає.

Якщо хочеш, можу допомогти зробити текст більш емоційним або плавним.

Чоловік серйозно подивився на Полянського.

— Чи ти готовий в усьому їй допомагати? Те, що ти робиш із легкістю, їй робити важко. Іноді — взагалі неможливо, — продовжив Філатов.

— Так, Сергію Андрійовичу, я це добре розумію, — відповів Станіслав, дивлячись на літнього чоловіка. — Саме сьогодні, під час нашої прогулянки з Ганною, я зрозумів: хочу бути поруч з нею. Вона неймовірна дівчина, і те, що вона не може ходити, мене не зупинить.

— Що ж... — тихо мовив Сергій Андрійович. — Якщо твої наміри серйозні — я бажаю вам щастя.

Він потиснув руку Стасу, вийшов з машини й попрямував до будинку. Зайшовши до кімнати Ганни, побачив, що дівчина була у гарному настрої.

— Як прогулянка? — запитав він.

— Все чудово, лікарю, — з усмішкою відповіла Ганна. — Стас дуже хороший.

Філатов подивився на неї з легкою посмішкою:

— Так, Полянський справді хороший хлопець.

— Ну добре, люба, вже пізно. Тобі треба спати.

Він зробив їй укол. Ганна подивилася на нього й тихо сказала:

— Дякую вам, лікарю.

— На добраніч, люба, — лагідно мовив Філатов, вийшов із кімнати, зайшов до себе й незабаром заснув.