Розділ 20

Ранком Сергій Андрійович привів себе до ладу: вбрався у світло-блакитний діловий костюм, акуратно уклав волосся та гладко по голився. Попри свій вік, чоловік виглядав щонайменше на десять років молодшим. О дев'ятій годині він зайшов на кухню, зварив собі каву, а для Ганни – чай. Приготував гарячі бутерброди, швидко поснідав, після чого взяв чашку чаю та бутерброди і поніс до кімнати дівчини.

Зайшовши, він підійшов до ліжка, де Ганна лежала із заплющеними очима.

— Моя хороша, — лагідно промовив лікар, намагаючись її розбудити.

Дівчина відкрила очі й поглянула на нього.

— Добрий ранок.

— Добрий ранок, Ганочко. Час вставати, ми їдемо до лікарні, — м’яко сказав Сергій Андрійович.

— Добре, — відповіла вона, трохи ще сонна.

— Ось, поїж.

Філатов подав їй бутерброд. Вона трохи з’їла і запила чаєм.

— Молодець, — похвалив лікар.

Потім він допоміг Ганні зробити всі ранкові процедури, одягнутися та пересадив її у крісло. А коли вийшли на двір, узяв її на руки та обережно посадив на переднє сидіння автомобіля. Сам сів за кермо й рушив у дорогу.

По трасі Філатов їхав із допустимою швидкістю — 70 км/год, аж раптом чорний «Мерседес» різко підрізав його машину. Чоловік миттєво натиснув на гальма.

— Ганночко, як ти? — стривожено запитав лікар. Він найбільше боявся, щоб дівчина не постраждала.

— Я в порядку… А ви? — злякано перепитала вона.

— Я теж, — відповів він, полегшено зітхнувши.

Двері «Мерседеса» відчинилися, і з машини вийшов молодий чоловік, ледве тримаючись на ногах. Від нього нестерпно тхнуло алкоголем. Хитаючись, він підійшов до автомобіля Філатова й грубо вигукнув:

— Чуєш, діду, ти зовсім очманів?! Ти мало не подряпав мою тачку!

За його манерами було видно — типова золота молодь. Він поводився нахабно й агресивно.

Філатов спокійно подивився на нього й холодно відповів:

— Я викликаю поліцію.

Він набрав номер і коротко пояснив ситуацію.

— Ти навіщо копів викликав?! — закричав п’яний водій.

Його обличчя налилося гнівом, він дістав із кишені ніж і почав розмахувати ним перед Філатовим.

Лікар миттєво відреагував: ухилився від першого удару, а коли хлопець спробував знову напасти, міцно схопив його за руку. Стиснув так сильно, що ніж випав із пальців нападника. Потім різко вивернув йому руку, змушуючи стати на коліна.

— Ну все, дід, ти покійник! — кричав той, викрутившись від болю. — Ти хоч знаєш, хто мій батько?!

Ганна, сидячи в машині, з тривогою спостерігала за тим, що відбувається.

— Сергію Андрійовичу, ви в порядку? — хвилюючись, запитала вона.

— Не хвилюйся, все добре, — заспокоїв її чоловік.

За кілька хвилин під’їхала поліція. Двоє офіцерів вийшли з машини, показали посвідчення.

— Доброго дня, що тут сталося?

Філатов коротко пояснив ситуацію, показав документи. Поліцейські склали протокол, зафіксували свідчення. П’яний водій уже сидів у наручниках у поліцейському авто, але продовжував погрожувати.

— Ви всі ще пошкодуєте!

Через цей інцидент Філатов і Ганна затрималися до вечора— на годиннику було вже 17:00.

— Завтра вам потрібно буде під’їхати до слідчого, щоб дати покази, — повідомив один із офіцерів.

— Добре, я приїду, — відповів лікар.

Всю дорогу до дому вони їхали не мовивши ані слова переварюючи події дня.

— Можна сьогодні не їхати до лікарні? — тихо запитала Ганна. — Я просто хочу додому…

— Так, звісно, — відповів Філатов і повернув у бік будинку.

«Він обережно взяв Ганну на руки, допоміг її  пересісти у інвалідний візок.»

Після чого на руках заніс Гану до будинку.

Поклав її на ліжко у кімнаті 

— Як ти? — запитав, сідаючи поруч.

— Не дуже… — зітхнула Ганна. — Сьогоднішній день нагадав мені про той момент, коли мене збив п’яний водій… Через такого ж негідника я стала інвалідом. Скільки ще життів руйнують ті, хто сідає за кермо напідпитку?

— Ти маєш рацію, — погодився Філатов. — Біда в тому, що вони почуваються безкарними. Діти багатих батьків знають, що можуть уникнути відповідальності… Але, Ганночко, не хвилюйся. Я обіцяю, що той, хто зробив тобі це, відповість.

— Дякую вам за все, — щиро сказала дівчина.

— Відпочинь, моя хороша, — м’яко відповів лікар.

Раптом пролунав дзвінок у двері.

Це був Станіслав.

— Щось сталося? — запитав він, щойно зайшовши. — Чому ви не приїхали? Я дзвонив, але ви не відповідали.

Філатов втомлено пояснив ситуацію.

— Це жахливо! — обурився Полянський. — А як Ганна?

— Вона досі в шоці… — зітхнув лікар.

— Можна до неї?

— Звісно.

Коли Станіслав увійшов, Ганна одразу засяяла.

— Станіславе! Вітаю!

— Добрий вечір, Ганно.

Вони поговорили, і хлопець несподівано запитав:

— Можна запросити вас на прогулянку?

— Чому б ні? Якщо Сергій Андрійович дозволить…

— Звісно, їдьте, — відповів лікар. — Стасе, тільки обережно.

— Можете повністю довірити мені Ганну, — запевнив хлопець.

Станіслав вивіз дівчину на вулицю.

— Куди поїдемо?

— Просто прогуляймося…