Розділ 17

Станіслав сидів у кабінеті лікарні та працював з документами, але думки про Ганну не давали йому спокою. Він постійно думав про дівчину.

"Що зі мною відбувається?" — подумав молодий лікар. "Чому я весь час думаю про неї? Зі мною такого ніколи не було..."

До кабінету постукали.

— Станіславе Володимировичу, можна до вас? — запитала молода медсестра.

— Так, проходьте, — відповів Станіслав.

— Ось документи на підпис, — дівчина поклала папери на стіл Полянського.

Він уважно їх вивчив, а потім підписав.

— У вас усе? — запитав Станіслав.

— Так, — відповіла медсестра.

— Тоді не затримую, — коротко сказав він.

Дівчина вийшла, а Полянський знову поринув у думки про Ганну. Він згадував події останніх днів, їхні зустрічі, її слова про те, що він ніколи не зможе її зрозуміти, бо ніколи не був на її місці. У цю мить Стас раптово задумався: А що, якби він сам опинився в інвалідному візку? Адже це може статися з кожним… Як важко залежати від інших...

Від цих думок йому стало не по собі.

"Чи зміг би я покохати Ганну, незважаючи на те, що вона на інвалідному візку?"

Відповіді він поки що не знав.

Станіслав більше не міг зосередитися на роботі, тому вирішив поїхати в дім Філатова.

Коли він під’їхав, Сергій Андрійович та Ганна були у дворі й одразу його побачили.

— Стасе, яка несподіванка! — з посмішкою пожартував літній чоловік.

Філатов давно зрозумів, що Ганна подобається Стасу.

— Я вирішив заїхати до вас після роботи, — сказав хлопець.

— Проходь, Стасе, ми з Ганною завжди раді, — іронічно мовив Сергій Андрійович. — Будеш чай?

— Так, не відмовлюся, — відповів Станіслав.

— Тоді, молоді люди, я змушений вас залишити, — з хитрою посмішкою сказав Філатов.

Він зайшов у дім, а Ганна разом зі Стасом залишилися в саду.

Вони мовчали.

— Станіславе, — першою порушила тишу дівчина, — сподіваюся, ви вибачили мене за мою вчорашню поведінку?

— Все добре, Ганно, не хвилюйтеся, я не ображаюся, — відповів Полянський.

— Справді? — перепитала дівчина. — Я не розуміла, що кажу... Я зовсім не хочу ніякого ображати. Нещодавно, коли Сергій Андрійович приїхав до лікарні, я так само грубо з ним розмовляла, — зізналася Ганна. —  Не дивлячись на мою поведінку, він ставиться до мене по доброму. Не залишив, саму піклується, забрав до свого дому. Розповіла дівчина.

Полянський кивнув.

— Так, Сергій Андрійович справді хороша людина і лікар. Але смерть його дружини та доньки розділила його життя на "до" та "після".

— Коли все це сталося, він почав зловживати алкоголем, — продовжив Стас. — Одного разу, під час операції, у нього за тремтіла рука, і через це пацієнт на операційному столі ледь не помер. Після цього Філатов припинив оперувати і взагалі не з’являвся на роботі.

 — Я дуже часто вмовляв Професора повернутися до лікарні, але той категорично відмовлявся. Та зовсім нещодавно знову почав оперувати. Ви добре на нього впливаєте, Ганно, — з легкою усмішкою сказав Полянський. — Піклування про вас допомагає Сергію Андрійовичу не просто існувати, а знову жити, — вже серйозно додав молодий чоловік.

Дівчина також усміхнулася.

— Мені дуже шкода його сім’ю... Але я дуже вдячна Сергію Андрійовичу. Після смерті дідуся мені більше немає на кого розраховувати, — зізналася вона.

Ганна опустила погляд.

— Ви навіть не уявляєте, як це — коли тобі в усьому потрібна допомога, — тихо сказала вона. — Багато речей, які здорова людина робить з легкістю, для мене або важкі, або взагалі неможливі…

Станіслав уважно слухав.

— Я впевнений, що Сергій Андрійович вам допоможе, — запевнив він. — Він неперевершений лікар. Навіть якщо він не зможе повністю вас вилікувати, він зробить усе можливе, щоб вам стало краще. Довіртеся йому. Я вірю, що у вас усе буде добре.

Ганна подивилася йому в очі.

— Дякую вам за ці слова, — тихо сказала вона.

Станіслав знову відчув хвилювання.

Вони мовчки дивилися одне на одного.

— Стасе, Ганночко, вибачте, що так довго! Вода в чайнику довго кипіла, — жартома сказав Сергій Андрійович, виходячи на вулицю.

Він тримав тацю з чашками та термосом ароматного чаю.

— Пригощайся, Стасе, — сказав Філатов, наливаючи напій у чашку.

Він обережно допоміг Ганні зробити ковток, боячись, що чай ще занадто гарячий.

— Дякую, — сказала дівчина. — Дуже смачний чай.

Полянський також зробив ковток.

— Справді, дуже смачно!

Вони ще довго сиділи та розмовляли. Час промайнув непомітно.

— Вже пізно, — сказав Філатов, поглянувши на годинник.

— Так, звісно, мені вже час, — погодився Станіслав.

Він встав і, перш ніж піти, звернувся до Ганни:

— Дякую вам за гарно проведений час.

— Навзаєм, — відповіла дівчина з усмішкою.

Станіслав сів у машину та поїхав.

Сергій Андрійович заніс Ганну в дім і поклав у ліжко.

— Дякую вам, мені сподобалася прогулянка, — сказала дівчина.

— Я дуже радий, що тобі сподобалося, — відповів лікар.

— Тобі потрібно випити ліки.

Філатов дав їй таблетки, а потім зробив укол знеболювального.

— Тепер усе. На добраніч!

— Дякую, і вам.

Сергій Андрійович пішов до себе в кімнату і ліг спати.