Розділ 13

— Радий, що можу бути тобі корисним, — відповів Сергій Андрійович.

Дівчина, трохи заспокоївшись, сказала:

— Дякую вам.

— Ну, добре, — чоловік тепло посміхнувся. — Давай зберемо твої речі та поїдемо до мого дому. Тобі там сподобається, я обіцяю.

За годину всі речі Ганни були вже в машині. Філатов обережно підняв її на руки та посадив у авто. Тригодинна дорога минула у тиші.

Коли вони прибули, Сергій Андрійович заніс Ганну в будинок і одразу показав її нову кімнату. Це була колишня спальня його дружини.

У центрі кімнати височіло велике двоспальне італійське ліжко білого кольору. Праворуч стояла містка шафа. Три просторі вікна прикрашали зелені штори з ламбрекенами, а стіни були оздоблені шпалерами в тон. Усе в кімнаті гармоніювало між собою, створюючи атмосферу спокою та затишку.

Філатов поклав Ганну на ліжко й лагідно промовив:

— Відтепер ця кімната твоя, Ганночко. Почувайся як удома.

Дівчина окинула поглядом інтер’єр і тихо сказала:

— Тут дуже красиво. Все підібране зі смаком.

— Дякую, моя хороша, — відповів лікар, — але це не моя заслуга. Інтер’єр обирала моя покійна дружина. Після її смерті я нічого тут не змінював…

Ганна подивилася на нього з розумінням:

— Мені дуже шкода… І дякую вам за все, що ви для мене робите.

Раптом у двері подзвонили.

— Зачекай, мила, я подивлюся, хто це, — сказав Філатов і вийшов з кімнати.

Глянувши у домофон, він побачив знайоме обличчя.

— Це Полянський, — пробурмотів він і відчинив двері.

Станіслав зайшов усередину й одразу вибачився:

— Сергію Андрійовичу, вибачте, що без попередження.

— Щось сталося, Стасе? — насторожився Філатов.

— Ні, все добре. Я просто хотів повідомити, що все організував. Похорон відбудеться завтра о десятій ранку. Я також дізнався, де працював покійний, і запросив його колег попрощатися.

— Дякую, Стасе, — щиро відповів Сергій Андрійович.

— Родичів у нього більше немає… Син із дружиною загинули двадцять шість років тому в автокатастрофі, — додав Полянський.

— Я зрозумів. Ще раз дякую за допомогу.

— Завжди радий допомогти, — відповів Станіслав.

Помітивши біля порога інвалідний візок, він здивовано запитав:

— Сергію Андрійовичу, ви забрали дівчину до себе?

— Так. Вона тепер житиме тут, — підтвердив лікар.

— Можна зайти привітатися з Ганною?

— Звичайно, проходь.

Станіслав добре знав цей будинок, адже бував тут не раз.

— Вона в кімнаті моєї дружини, — сказав Філатов.

Полянський зайшов до кімнати, де на ліжку лежала Ганна.

— Вітаю, Ганно.

Дівчина подивилася на нього й ледь помітно усміхнулася:

— Добрий день, Станіславе.

— Як ви себе почуваєте?

— По-різному, — зітхнула вона. — У моєму житті не так багато приводів для радості. Спочатку травма хребта… тепер смерть дідуся…

Вона й сама не розуміла, чому так відверто говорить із Станіславом. А він сидів поруч, уважно слухаючи.

Його серце билося швидше, ніж зазвичай. Це відчуття було йому незнайомим. Його тягнуло до Ганни, хоча він бачив її лише вдруге в житті.

У свої двадцять дев’ять років він  зустрівся з дівчиною але його наречена припинила стосунки, не витримавши того, що він постійно пропадав у лікарні. Але те, що він відчував зараз… було зовсім інакшим.