Розділ 12

Прокинувшись наступного ранку, Сергій Андрійович і справді почувався добре. Він виспався, привів себе до ладу та зайшов до кімнати Ганни.

— Можна до тебе? — запитав він.

Дівчина щойно прокинулася.

— Так, звісно! —  Відповіла вона. Її обличчя виглядало,  блидим та виснаженим.

Філатов підійшов ближче, подивився на неї й запитав:

— Як ти спала?

— Не, дуже — зізналась Ганна. — А ви? Вам було зручно?

— Так, — кивнув Філатов. — Дякую тобі, моя хороша.

— Це я вам дякую… А мені немає за що… — її голос раптом за тремтів. Ганна закрила обличчя долонями й гірко заплакала.

Сергій Андрійович тихо присів поруч і міцно обійняв її.

— Ганочко, мила… Поплач, тобі стане легше.

Дівчина   без різких рухів обійняла лікаря Коли емоції трохи вщухли, вона ледь чутно про шепотіла:

— Мені сьогодні наснився сон… Той день, коли помер дідусь…

Філатов не перебивав, дозволяючи їй говорити.

— Йому стало погано надворі… Я бачила, як він благав мене дати йому пігулки від серця… але я не могла поворухнутись. Він кричав: "Скоріше!" Я намагалася дістати ліки, та руки ніби паралізувало… і він помер…

Ганна знову гірко заплакала.

— Ви знаєте, Сергію Андрійовичу… Я весь час думаю: якби тільки могла ходити, я б встигла йому допомогти…

— Моя хороша… — м’яко промовив чоловік. — Ти викликала швидку, зробила все, що могла. Твоєму дідусеві потрібна була допомога лікарів, і ти її забезпечила. Могла б ти ходити чи ні — це нічого б не змінило, — впевнено сказав Філатов.

Він легенько стиснув її руку.

— Не картай себе.

Ганна повільно заспокоїлася, витерла сльози й підвела очі до лікаря.

— Дякую вам… Ви справді вважаєте, що я не винна?

— Абсолютно! — запевнив він. —  я кажу це тобі    як лікар.

Ганна подивилася на нього довгим, вдячним поглядом.

— Навіть не уявляю, що б я робила без вас…

Філатов ледь помітно усміхнувся й погладив її по плечу.

— Я завжди буду поруч.