Розділ 11

- Ні гроші, ні слава, а близькі люди,  поруч.  Які підтримують у всьому... На жаль, я це пізно зрозумів, — чесно визнав Сергій Андрійович. — Я хочу бути твоєю сім’єю, якщо дозволиш, Ганочко, — м’яко сказав чоловік.

Дівчина уважно вислухала Філатова й тихо, невпевнено й схвильовано відповіла:

 — У моєму становищі було б безглуздо відмовитися від вашої пропозиції. Але я не розумію, чому ви стільки для мене робите?  Готові взяти на себе такий тягар! Адже я — інвалід, Сергію Андрійовичу, — болисно визнала Ганна. — Ви справді хочете мені допомагати? Адже я майже нічого не можу робити сама... Я знаю, що ви дуже хороша людина — щедра, добра, чуйна. Але я не хочу завдавати вам клопоту.

Сергій Андрійович вислухав Ганну, подивився їй в очі й сказав:

— Знаєш, моя хороша, дякую тобі за те, що ти такої хорошої думки про мене. Але ти не тягар — це зовсім не так, — запевнив Філатов. — Я буду про тебе дбати, і як лікар я точно знаю, як тобі допомогти. Я дуже цього хочу, — продовжив він. — Крім того, те, що ти не можеш ходити, не робить тебе якоюсь не такою! Ти дуже розумна, вродлива, порядна й вдячна дівчина. Я обіцяю, що якщо ти будеш виконувати всі мої рекомендації, то зможеш мати певну незалежність, — зазначив лікар. — У тебе все життя ще попереду! — сказав він. — Прошу, погодься переїхати в мій дім, — попросив чоловік.

Дівчина тихо мовила:

— Будь ласка, сядьте ближче до мене.

Сергій Андрійович пересів на ліжко поряд із Ганою. Вона взяла його руку й міцно стиснула її, наскільки це було для неї можливо. Подивившись у його очі, вона сказала:

— Сергію Андрійовичу, я дуже-дуже вдячна вам за все, що ви для мене робите.

Її голос тремтів від сильного хвилювання.

— Я згодна переїхати, — нарешті сказала вона.

— Дякую тобі! — тепло мовив лікар.

— Ви справді думаєте, що в мене ще все попереду? — несміливо запитала Ганна.

— Звісно! — впевнено відповів він.

— Ви навіть не уявляєте, як важливо було почути ці слова саме зараз… — дівчина дивилася Сергію Андрійовичу у вічі. Вона була щиро вдячна другові свого дідуся за таку сильну підтримку й турботу, якої зараз так потребувала.

 — Тоді плануємо переїзд на завтра! — радісно вигукнув чоловік. — Зберемо твої речі, а все інше я тобі куплю.

— Але все це зробимо завтра, — м’яко додав він, — а сьогодні вже пізно, тобі потрібно відпочити.

На годиннику була двадцять третя година.

— Але перед тим я зроблю тобі укол, щоб біль у хребті не заважав тобі спати.

Сергій Андрійович набрав знеболювальне в шприц, випустив повітря, допоміг дівчині перевернутися на бік і зробив укол.

— От і все, моя хороша. Не боляче? — запитав він.

— Зовсім ні, — відповіла Ганна. — Дякую.

— Ну, то й добре, — сказав лікар. — Давай будемо спати.

— Так, — погодилася дівчина. — Але в мене є одне прохання до вас, — несміливо мовила вона. — Сергію Андрійовичу, ви вже два дні спите в кріслі біля мене. Я знаю, що це незручно. Тому прошу вас: лягайте сьогодні в кімнаті дідуся, там є ліжко, вам буде зручно.

Але лікар заперечив:

— Мені і тут зручно. Тобі може щось знадобитися.

— Я вас покличу! Будь ласка, дозвольте мені хоча б сьогодні по піклуватися про вас, як ви турбуєтеся про мене, — з повагою додала вона.

— Ну що ж, добре, дякую, — погодився Філатов. — На добраніч!

— І вам, — відповіла Ганна.

— Я поряд, — наголосив чоловік. — Якщо щось буде потрібно, поклич мене.

— Обов’язково! — запевнила дівчина.

Сергій Андрійович вийшов у кімнату Миколи. Там стояло одне ліжко, вкрите ковдрою, а з обох боків стояли тумбочки. Праворуч стояла темно-коричневий стара шафа. Лікар ліг на ліжко й незабаром заснув.