Розділ 10

Коли крапельниця закінчилася, лікар сказав:

— Ось і добре, Ганночко. Як ти зараз себе почуваєш?

— Дякую вам, набагато краще, — відповіла дівчина.

Філатову подзвонили.

— Алло, Стасе, слухаю тебе, — сказав чоловік.

— Сергію Андрійовичу, — відповів Полянський, — мені потрібен дозвіл від онуки, щоб я міг займатися похоронами.

— Так, добре, приїжджай, зараз скину тобі адресу.

— Так, уже отримав, зараз буду, — відповів Полянський.

— Добре, чекаю на тебе, — сказав Філатов.

Дівчина подивилася на лікаря й запитала:

— Щось сталося?

— Ні, — відповів Сергій Андрійович, — потрібна твоя письмова згода на те, щоб мій помічник займався похоронами.

— Дякую вам, — вимовила Ганна.

Станіслав приїхав за дві години. Філатов його зустрів.

— Привіт, Стасе. Дякую, що приїхав. Я проведу тебе до дівчини.

Чоловіки увійшли в кімнату до Ганни.

— Знайомся, моя хороша, це мій помічник, — сказав Філатов.

— Доброго дня, — сказав Полянський, звертаючись до Ганни.

— Вітаю, — привіталася дівчина.

Вона лежала на ліжку й з цікавістю подивилася на молодого чоловіка. Погляди Станіслава та Ганни зустрілися. Молодий чоловік раптово відчув хвилювання. Дівчина не відводила очей від Станіслава, і той розгубився так, що не зміг промовити ані слова.

— Мене звати Ганна, — першою почала знайомство дівчина.

— Приємно. Мене Стас, — ледве видав Полянський.

Чоловік продовжив дивитися на дівчину. Вона була дуже вродлива: довге темне волосся, світло-зелені очі, довгі вії.

— Я співчуваю вам з приводу смерті вашого дідуся, — з хвилюванням сказав молодий чоловік.

— Дякую вам, — відповіла Ганна.

— Потрібен ваш підпис на дорученні, щоб я міг зайнятися похороном вашого дідуся, — пояснив він.

Чоловік простягнув дівчині документ. Вона одразу його підписала.

— Тепер проблем не буде, — запевнив Полянський. — Мені час їхати, до побачення.

Чоловік повернувся до дверей, збираючись піти, але Ганна його зупинила.

— Станіславе, — покликала вона молодого чоловіка.

Він обернувся, і їхні погляди знову зустрілися.

— Дуже дякую вам за допомогу.

— Що ви, Ганно. Усе, що я роблю, — це особиста ініціатива та кошти Сергія Андрійовича, — відповів Станіслав. — Але я радий вам допомогти. Тримайтеся, — додав він і вийшов.

Сергій Андрійович провів його й сказав:

— Дякую, Стасе. До зв’язку.

Філатов повернувся до квартири й зайшов у кімнату дівчини. На годиннику вже було чотирнадцята година.

— Ганно, — сказав Філатов, — тобі потрібно поїсти.

На його здивування, дівчина не заперечила.

— Що б ти хотіла? — спитав Сергій Андрійович. — Що ти любиш?

— Що вважаєте за потрібне, — відповіла дівчина.

— Прошу, моя хороша, не соромся, — попросив чоловік.

— Якщо можна, я б зараз не відмовилася від курячого бульйону, — сказала Ганна.

— Добре, вже замовляю. А ще чогось бажаєш? — уточнив лікар.

— Ні, дякую, — відповіла Ганна.

Сергій Андрійович дістав телефон і подзвонив у ресторан, де вже замовляв їжу.

— Добрий день. Хочу зробити замовлення. Будь ласка, один курячий бульйон і сік, один шніцель середньої прожаки одну каву й один чай. Адресу скину.

Їжу доставили швидко. Сергій Андрійович погодував дівчину, а потім поїв сам.

— Дякую вам, — сказала Ганна.

— На здоров’я, — відповів Філатов.

— Ганно, — звернувся він до дівчини, — я хочу запропонувати тобі переїхати до мого дому.

— Ти зможеш часто виїжджати на двір, дихати свіжим повітрям. У моєму домі шість кімнат. Я зроблю все, щоб тобі було зручно й комфортно, — пообіцяв Сергій Андрійович.

— Знаєш, — сказав Філатов, — раніше я вважав, що досяг усього, про що мріяв. У мене було все: кохана дружина, красуня-дочка, власна лікарня. Я вважав себе неперевершеним лікарем, — чесно розповідав чоловік. —  Врятував  життя багато хто ставав у чергу, щоб оперувати зі мною. У мене є гроші, коштовні речі… але після того, як я втратив родину, усе це втратило будь-який сенс, — визнав Філатов.

— Я втратив щастя й радість, — сказав він. — Я зрозумів: неважливо, хто ти, скільки в тебе грошей, яке положення ти займаєш. Важливо цінувати рідних, які поряд. Це найголовніше, — завершив Філатов.