Розділ 9

Наступного ранку Філатов прокинувся о шостій. Він ночував поруч із Ганою, сидячи на кріслі в її квартирі. Дівчина ще спала. Чоловік обережно підвівся, тихо вийшов до іншої кімнати, щоб не розбудити її, й подзвонив своєму помічнику — другу й учню — Станіславу Полянскому.

— Алло, Стасе, привіт, — сказав Філатов.
— Сергію Андрійовичу, радий вас чути.
— Мені терміново потрібна твоя допомога.
— Слухаю вас.
— Помер мій однокласник. Треба організувати похорон. Усі витрати — за мій рахунок.
— Добре. Я все зроблю, не хвилюйтеся.
— Дякую. Зараз скину адресу лікарні, куди треба приїхати.
— Чекаю.

Філатов надіслав адресу й додав:

— Будь ласка, зроби все якомога швидше.
— Уже бачу. Виїжджаю.
— Тримай мене в курсі.
— Добре. До зв’язку.

Після розмови Філатов повернувся до кімнати. Ганна вже прокинулась. Він сів поруч, подивився на неї лагідно.

— Ганочко, як ти себе почуваєш?
— Нормально, дякую, — тихо відповіла дівчина.
— Поки ти спала, я займався організацією похорону твого дідуся. Не хвилюйся, я про все подбаю. Всі витрати беру на себе.
— Дуже вам дякую… Але ви не повинні цього робити.
— Я хочу. І зроблю. Довірся мені, Ганочко, — м’яко, але твердо мовив чоловік.
— Дякую ще раз… — прошепотіла дівчина.

— Що ти любиш їсти?
— Я не голодна, — відповіла дівчина.
— Розумію, але тобі потрібні сили. Хоч трохи треба щось з’їсти.
— Добре… як скажете, — погодилася вона тихо.

— Замовлю сніданок із ресторану. А трохи згодом сам куплю продукти і буду тобі готувати.

Він замовив мюслі з фруктами, сік і бутерброди з беконом. Кур’єр прибув досить швидко. Сергій Андрійович вийшов його зустріти.

— Вітаю, пане! Ваше замовлення. З вас 600 гривень, — сказав юнак років вісімнадцяти.
Філатов дістав з гаманця 800 гривень і простягнув.
— Дякую. Решти не треба.
— Щиро дякую, пане Філатов! Розпишіться, будь ласка.
Чоловік поставив підпис.
— Гарного вам дня!
— І вам.

Повернувшись до кімнати, Філатов підійшов до дівчини:

— Вибач, що довелося трохи почекати.
— Ні, ви зовсім недовго, — відповіла вона.
— Ось твій сніданок, — з посмішкою сказав він, подаючи гарячу кашу з фруктами.

Ганна спробувала взяти ложку, але її руки тремтіли. Філатов помітив це:

— Дозволь допомогти?
— Якщо можна… — несміливо мовила вона, ніяковіючи.
— Ганночко, мила, з часом стане легше. У тебе з’являться сили, я обіцяю.
— Дякую, — щиро сказала вона.

Він обережно годував її з ложки. Вона з’їла трохи каші, випила сік і тихо мовила:

— Дякую, Сергію Андрійовичу… Але купувати їжу в ресторані — це так дорого, — зазначила Ганна, опустивши очі.
— Не хвилюйся. Я маю таку можливість, можу собі це дозволити, — спокійно відповів він.
— А зараз я піду до машини, там у мене ліки. Зачекай хвилинку.
— Добре…

Він вийшов надвір, відкрив багажник і дістав сумку з ліками. Учора вже брав із неї знеболювальне для Ганни.

Повернувшись, побачив, що їй знову зле.

— Боляче?
— Дуже… — простогнала дівчина.

Філатов заспокоїв її і зробив укол Медокалму.

— Потерпи трохи. Зараз полегшає, — лагідно мовив він.
— Дякую… — важко дихаючи, прошепотіла вона.

За кілька хвилин її біль минув.

— Як ти?
— Уже набагато краще.
— От і добре, — сказав він, тримаючи її за руку. Вона вже дихала спокійно.
— Зараз поставлю тобі крапельницю з глюкозою.

Філатов підготував флакон із розчином, поставив катетер на руці й тримав флакон у руках — підставки для крапельниці не було.

— Ось так, — тихо промовив він.