Розділ 1

Київ спав. Над містом стояла осіння ніч. Легкий вітер колихав верхівки дерев, і золоте листя тихо шелистіло відбиваючи світло ліхтарів. На годиннику була двадцять третя. Тишу порушував лише глухий шум машин, що зрідка проїжджали порожніми вулицями.

Вулицею йшов чоловік середнього зросту. Сивина торкнулася його скронь, а зелено-карі очі видавали втому й життєвий досвід. Він був одягнений у чорну сорочку, темні брюки та коричневе грубе пальто. Йшов навпростець, не озираючись.

Хто він — цей незнайомець? Його звали Філатов Сергій Андрійович — відомий нейрохірург. Людина, чиє ім’я знали далеко за межами столиці. Він урятував тисячі життів, провів безліч складних і успішних операцій. Його називали світилом сучасної медицини, а молоді лікарі мріяли бодай раз асистувати йому.

Попри статус і визнання, Сергій Андрійович залишався доброю, чуйною людиною та турботливим сім’янином. Його дружина, Валерія Іванівна, була коханням усього його життя. Разом вони прожили у шлюбі двадцять дев’ять років.

Їхня донька Дарина працювала Адвокатом у відомій юридичній компанії та жила окремо від батьків. Сергій Андрійович безмежно пишався нею. Разом із дружиною він мешкав у заміському котеджі — домі, де колись панували тепло й сміх.
Усе це сталося рік тому. Саме тоді Дарина загинула в автомобільній аварії. Вона не впоралася з керуванням — удар був надто сильним, і дівчина загинула на місці. Ця трагедія зруйнувала їхній світ.

Валерія Іванівна не витримала горя. Через три місяці після загибелі доньки її серце зупинилося — інфаркт забрав її життя. Вона пішла слідом за Дариною, не знайшовши в собі сил жити далі.
Так Сергій Андрійович залишився сам. З титулами, повагою, спогадами… і порожнечею, яка щодня стискала його серце все сильніше.
Відтоді він більше не оперував. З того моменту, як Сергій Андрійович пережив горе, у нього почали тремтіти руки.

Станіслав неодноразово навідувався до свого наставника й наполегливо вмовляв його повернутися спочатку до операційного столу, а згодом — до керування клінікою. Та Сергій Андрійович щоразу відмовлявся. Він боявся: остання спроба оперувати ледь не коштувала пацієнтові життя.
Того вечора Сергій Андрійович повернувся з прогулянки. У домі панувала гнітюча тиша. Він сів на шкіряний диван, заплющив очі й дозволив спогадам накрити його з головою.
Колись цей дім був наповнений голосами — голосом дружини, сміхом доньки. Рік тому тут було інакше.
Перед очима постала їхня остання подорож до Швейцарії.
— Любий, тут неймовірно гарно, — захоплено мовила Валерія Іванівна.
— Я радий, що вам сподобалося, — усміхнувся Сергій Андрійович.
До кімнати зайшла донька.
— Тату, мамо, я до вас, — сказала вона з теплою усмішкою. Струнка, молода, з великими добрими очима. Розумна. Талановита.
— Заходь, рідна, — відповіли батьки.
Вони стояли біля вікна, милуючись краєвидом.
— Дякую тобі, тату, — м’яко сказала Дарина. — Нарешті я відпочину.
— Ми дуже любимо тебе.
— І ми тебе, — відповіли Сергій та Валерія.
Тоді вони були щасливі.
Спогадам раптово завадив звук ключа в замку. Сергій Андрійович здригнувся. До будинку зайшов Полянський — у нього був ключ.
Він підійшов ближче й обережно торкнувся плеча наставника.

— Професоре…
Сергій Андрійович роз плющив очі. Реальність боляче повернула його назад.
— Прошу вас, опануйте себе, — з повагою мовив Стас. — Поверніться до клініки.
— Я не можу, Стасе, — тихо відповів Сергій Андрійович. — Не хочу. У мене тремтять руки. І ти знаєш, що це означає для лікаря.
— Спробуйте. Я буду поруч. Якщо у вас поки що не вийде — я оперуватиму. Хоча я впевнений, що ви зможете.
— Заради чого? — різко запитав Філатов.
— Згадайте, хто ви. Ви — неперевершений хірург, — наполягав Полянський. — Заради людей. Заради медицини, якій ви присвятили життя. Заради пам’яті вашої доньки та дружини. Життя триває.
— Стасе, залиш мене в спокої! — вигукнув Філатов. — Ти й гадки не маєш, що я відчуваю.
— Мені боляче бачити, як ви себе губите, — спокійно відповів Полянський. — Топите горе в алкоголі.

Сергій Андрійович мовчав.
— У нас пацієнт, — продовжив Стас. — Хлопець двадцяти п’яти років. Упав із даху, ремонтував дім матері. Перелом хребта без ушкодження спинного мозку. Я вважаю, що потрібна Вертебропластика. Прошу вас, спробуйте. Це найпростіша операція, яку ви робили у своєму житті.
Сергій Андрійович довго дивився на колегу.
— Добре… Я спробую. Але нічого не обіцяю.
— Дякую, професоре, — щиро відповів Стас і потиснув руку наставникові. — Завтра чекатиму на вас. Доброї ночі.
Коли двері за ним зачинилися, Філатов залишився сам у порожньому домі.
Він узяв склянку й уже хотів налити коньяк, що стояв на столі. Та в голові знову пролунали слова Стаса: «Згадайте, хто ви».

Сергій Андрійович поставив склянку. Твердо вирішив: завтра він знову стане до операційного столу.
Він пішов до спальні, ліг і заснув.

На ранок він прокинувся, привів себе до ладу, одягнувся у білий костюм і поїхав до клініки. Коли він дістався до місця.