Розділ 1

Світла вже не було. Але він усе ще сидів у тіні…

У невеликому одноповерховому будинку на окраїні Києва, захованому серед тиші котеджного містечка, жив чоловік. Сам.
Йому було п’ятдесят п’ять, але виглядав він значно старше — змарнілий, з глибокими зморшками і сивим волоссям, яке з’явилося так раптово, що здавалося — за одну ніч.
Худорлявий, сутулий, з блакитними очима, що втратили блиск і стали сірими, як небо перед дощем. Вони більше не світилися — лиш згасли, повільно і безнадійно.
На його обличчі не було емоцій. Тільки мовчазна втома, що оселилась у ньому назавжди.

Його звали Філатов Сергій Андрійович.
Колись це ім’я знала уся медична спільнота. Один із кращих нейрохірургів країни, творець і керівник приватної клініки, яка врятувала сотні життів. Його називали «Лікарем від Бога». Йому довіряли найважчі випадки. Його пацієнти поверталися до життя — а тепер він сам не міг знайти шляху до власного.

Життя Сергія Андрійовича зупинилося рік тому.

Коли трагічно загинула його єдина донька — Дарина.
Машина. Один удар. Одна мить. І — порожнеча.

Дарина була його гордістю, його світлом, його сенсом.
Висока, струнка, мов берізка на вітрі, з довгим хвилястим волоссям кольору стиглої пшениці і очима — зеленими, з легким медовим відтінком. У них світилася доброта і впевненість.
Вона працювала адвокатом — сильною, принциповою, чесною. Захищала тих, кого часто ігнорувала система. Ніколи не боялася правди. Вона вигравала справи, але головне — вигравала людські долі.
— Ким би ти не стала, головне — залишайся людиною, — казав їй батько.
І вона була нею. До останнього подиху.

Його дружина, Валерія Іванівна, — жінка, яку він кохав з юності. Мудра, тепла, стримана. Вона була його опорою, його другим серцем. Але горе, яке впало на них, було надто важким. Вона згасала повільно, щодня ніби забуваючи, як жити. А одного ранку просто не прокинулася. Її серце не витримало.

Сергій Андрійович залишився в тиші. Без голосу Дарини. Без рук Валерії. Без надії.

Іноді він заплющував очі — і повертався в той день…
Їхню останню спільну подорож.

Швейцарія.

Вони прилетіли до Женеви. Сергій тоді дуже хотів, щоб дівчата відпочили.
Готель стояв майже на березі Женевського озера. Панорамні вікна відкривали неймовірний вид на Альпи — вкриті снігом, мов цукровою пудрою.
У перший вечір вони сиділи у номері, пили гарячий шоколад. Валерія закуталась у м’який плед і дивилась у вікно.

— Сергію, ти тільки подивись… Яка краса. Наче час тут зупинився, — прошепотіла вона.

— Я хотів, щоб ви саме це відчули, — відповів він і взяв її за руку.

Раптом — знайомий голос з-за дверей:

— Мамо! Тату! Можна до вас?

— Даринко, заходь, рідна, — озвалися вони в унісон.

Вона увійшла до кімнати з усмішкою на обличчі й обійняла обох.

— Я так щаслива, що ми разом. Тут казково.

Наступного дня вони пішли до музею Аріана — Валерія хотіла побачити рідкісні колекції порцеляни, а Дарина — просто провести час з батьками.
— Подивіться на ці тарілки! Це ж не просто глина — це мистецтво, — захоплювалася вона.
Потім — прогулянка вздовж озера. Вони годували лебедів, купили теплі кашемірові шарфи, зробили фото на фоні водограю «Же д’О».
Сергій пам’ятав, як Дарина бігла по набережній, сміялася, знімала відео для мами:
— Мамусю, зроби вигляд, що тобі холодно — я тебе закутаю!
І Валерія сміялася, а він знімав їх на телефон, думаючи, що це щастя триватиме вічно.

Він не знав, що фотографії стануть спогадами. А спогади — болем.

Тепер усе те було десь далеко. У минулому, що більше не повернеться.

У теперішньому залишилось тільки порожнеча. Жахлий, не вимовний біль який стискав його серце кожну мить.

---Він більше не оперував. Чоловік почав зловживати алкоголем і передав клініку своєму учневі — Станіславу Польському. Молодий лікар не залишав наставника й вірив, що одного дня професор Філатов знову повернеться до роботи, знову буде оперувати й рятувати життя багатьом людям.

Щодня він навідувався до Сергія Андрійовича, і цього дня теж приїхав. Подзвонив у домофон із камерою, що висів біля калітки. Філатов глянув на екран і, байдуже зітхнувши, натиснув кнопку — відчинив.

Станіслав увійшов і промовив: — Сергію Андрійович, я приніс вам поїсти.

Але чоловік лише байдуже подивився сказав: — Мені нічого не потрібно. Навіщо ти прийшов?

Молодий лікар підійшов ближче: — Тому що мені не байдуже, що з вами відбувається. Послухайте, я розумію ваше горе...

— Ти гадки не маєш, що я відчуваю, Стас! — різко перебив його Сергій Андрійович. — Забирайся геть! — крикнув він, голос тремтів від болю.

— Так, можливо, я не розумію, — тихо сказав Станіслав. — Але минув уже рік... Життя триває. Доньку й дружину не повернути... Та ви — першокласний хірург. Ви маєте лікувати, оперувати. Згадайте, ким ви є насправді!

— Для чого? Заради чого все це? — запитав Філатов, і в його голосі прозвучала безнадія.

— Заради людей. Заради медицини, якій ви присвятили пів життя, — твердо відповів Станіслав. — Ви повинні опанувати себе. Заради пам’яті вашої дружини та доньки...

--— Прошу вас, професоре... Завтра поверніться до роботи. У нас є пацієнт — молодий чоловік,  двадцять п’ять років ремонтував дах у матері Нещодавно  упав з висоти. Перелом хребта, але, на щастя, без пошкодження спинного мозку, — пояснив Полянський. — Я вважаю, що йому потрібна вертебропластика. І хочу попросити саме вас провести цю операцію. Прошу — не відмовляйте.

Молодий колега говорив щиро, з тривогою в голосі.

— Стас, я не зможу... Я вже рік не стояв біля операційного столу, — з сумнівом промовив Філатов.

— Ви зможете, професоре, — впевнено відповів Станіслав. — Я буду поруч, як і раніше. Асистуватиму вам. Ви все згадаєте. У вас вийде. Я вірю у вас.

Після короткої паузи Філатов мовчки кивнув.

— Я згоден, — тихо сказав він.— Дякую вам, професоре, — сказав молодий чоловік, стискаючи руку Сергія Андрійовича. — Я поїду.