Розділ 20

Сьогодні ранок почався з величезної метушні – за годину ми мали відправитися у давно запланований тур Англією.

Це було дуже хвилююче, зокрема й тому, що нашу Евелін доводилося лишати на довго з нянею. Тож було прийняте рішення змінити трохи графік гастроль: після кожного концерту - три дні перериву. Звичайно, що таким чином все затягувалося, але лишати на довго дитину я не могла.

Була й ще одна причина, чому моєму серцю не було спокою.

Генрі.

Після тієї репетиції, коли я зірвалася, стосунки між нами стали ще більш натягнутими.

Я намагалася з ним не розмовляти, чим менше контактувати чи знаходитися поряд.

Марк, після тієї ситуації, лишив нас у спокої: більше нам не було обов’язково  співати з емоціями та почуттями.

Проте, хоч і всі наступні репетиції пройшли нормально, я боялася. Я боялася, що адреналін на сцені може прорвати те, що я знову в собі закрила, і виллятися в ще більший вихор.

Хоча з іншого боку… Ніби ж я заспокоїлася, ніби почала закохуватися у Річа, а Генрі відпускати.

Чи все таки ні?

Ось мій колишній чоловік стоїть зовсім недалеко, складає валізи у автобус, а я намагаюся робити вигляд, що його не помічаю.

- Сонечко, подумай чи більше нічого не маєш з собою брати. Скоро вже будемо виїжджати. – перебив мої роздуми Вілл.

- Ага… - я відвернулася від Тейлора, та потім, якогось біса, мене знов примагнітило до нього очима.

Він це ніби відчув. Його погляд зустрівся з моїм, і я заметушившись та розгубившись, швидко відвернулася.

- Мал… Тобто, Мар’яна, пробач, досі інколи виривається. – окликнув Генрі мене. – Ми можемо поговорити.

- Ну… Кажи…

- Ем… Я хотів би вибачитися за те, що намагався якось провокувати, вплинути на твої почуття, втручатися в твоє життя, щоб тебе повернути. – з деякою незручністю і сумом говорив чоловік. – Більше я цього не стану робити. – він опустив очі. – Мені насправді дуже боляче. Я не готовий тебе відпустити, та бачу, що іншого вибору немає. Тож… Ми можемо спробувати прибрати незручність, напруженість між нами і просто по дружньому, як колеги, як давні знайомі спілкуватися?

- Хм...Так. Гаразд. Тим більше, нам якось все-таки потрібно буде працювати і знаходитися поряд один з одним.

Відверто, лише тоді, коли Тейлор говорив, до мого мозку дійшло, що це кінець.

На кілька секунд, серце огорнув невимовний жаль, але я швидко змогла взяти себе в руки і поводитися спокійно і з ноткою байдужості.

- Прекрасно. Я дуже радий цьому. – посміхнувся Тейлор.

- Я теж. – напружено посміхнулася я у відповідь.

- Ну що? Готові? Можемо їхати? – вигукнув Марк.

Усі по черзі, ствердно вигукнули, що готові.

Ми ще раз перевірили речі, позаймали місця в автобусі і за кілька хвилин вирушили.

***

Здавалося б десятки міст, два місяці в дорозі, але час проходив дуже швидко.

New з часом стали ще краще один до одного відноситися, гарно спілкуватися. І ми з Генрі теж налагодили стосунки.

Спочатку була ще певна важкість, але згодом, навіть лише вдвох, ми могли спокійно сісти і поговорити.

Співати на сцені нас поставили на певній відстані – це Марк, так придумав на всяк випадок. Хоча здавалося в цьому вже не було ніякої необхідності.

З Річардом у нас стали набагато ближчі стосунки. Ми почали жити як справжня сім’я. Й ніби до цього всі звикли, і я з Річем в тому числі. Та лишалося одне не видиме для оточуючих «але».

Чим далі, тим більше мене чомусь охоплювало відчуття ностальгії відносно Генрі. Напевно, так почало відбуватися через постійне перебування поряд один з одним.

Це вже була не образа, не злість, а конкретно сум за ним і тими часами.

Я не зізнавалася сама собі, та моментами,  дивилася на нього в очікуванні зустріти його погляд, посмішку, побачити, що я досі йому не байдужа.

Мене розривало, але я не давала собі це зрозуміти. Заставляла вірити в те, що це просто моє гарне і тепле відношення до нього. Що це я просто нарешті його пробачила і почала жити далі.

Цей самообман тривав до останнього, завершального концерту туру. Поки не трапилося те, що розбудило мене.

- Ну що ж, дорогі мої New, останній виступ. – промовив Марк.

- Щось дуже швидко час пробіг. – заговорив Гарді.

- Так, справді. Навіть якось шкода… - сказав Річард.

- Дуже шкода. – вмішалась я. – Спочатку це викликало відчуття такої важкості... Чесно зізнаюся, була думка, щоб це все скоріше закінчилося, а тепер… Тепер же зовсім навпаки.

- Давайте, отримаємо від сьогоднішнього вечора, від цього останнього виступу, максимальні емоції. Вложимо у кожну пісню всю свою душу й серце. - сказав Макс.

- Хіба в нас буває по іншому? – пролунало риторичне питання від Генрі.