Розділ 18

Дні за днями ми проводили в студії за репетиціями.

New нарешті, хоча б трохи, налагодили стосунки між собою, а я навчилася серцем та емоціями не реагувати на Тейлора. Для мене це дуже багато значило, інакше б я ніяк не змогла нормально з ним заспівати.

І ніби все вдавалося, справи йшли добре, та одного дня, коли нас прослуховував Марк, він сказав:

- Ні, дорогенькі, так діло не піде. Я розумію, що у вас натягнуті відносини, що вже немає тих почуттів, від яких була написана пісня, але… Ви співаєте дуже сухо, нецікаво. Потрібно додати трохи емоцій, взаємодії. Тобто глянути один на одного, взяти за руку, посміхнутися і так далі. Між вами має бути хоч якийсь контакт, як енергетичний, так і фізичний. Зрозуміли?

- Так… - відповіла я.

- Зрозуміли. – відповів Генрі.

- Добре, спробуємо ще раз.

«Емоційний контакт?

Та я вже скільки часу намагаюся заблокувати будь-яку емоційну реакцію на нього, а тепер потрібно звести до нуля свої старання?

Ні, ні! Такого не буде.

Я використаю всі акторські здібності, які, сподіваюся, у мене є, але руйнувати ту внутрішню стіну, яку побудувала, щоб позбутися болі, ні в якому разі не стану.»

Заграла музика. Почав співати Генрі.

Він, прислухавшись до Марка, спробував взяти мене за руку, і я, хоч це було максимально важко, відповіла на його жест.

Приспів – співаємо разом, а за тим – мій куплет.

Я повернулася до чоловіка і вдавала, що дивлюся йому в очі. Насправді, дивилася на переносицю.

Вистачило мене так на перші два рядки. Після мій погляд все ж зустрівся з його.

Перша тріщина – у середині все починає холонути.

Друга тріщина – серце завмирає і припиняється дихання.

Третя тріщина – у голові з’являються спогади про нашу першу зустріч, нашу першу ніч і ранок.

Четверта тріщина – перед очима постає картинка, яка зруйнувала наші стосунки.

І на кінець з’являється остання п’ята тріщина – дамба, яка стримувала мої сльози і почуття рухнула.

Той день, коли це все трапилося був першим і останнім, коли я собі дозволила через це плакати.

Від тоді пройшов рік. За всі наші зустрічі: у суді, при розлученні; тоді на дні народження Марка; за всі дні, що ми прожили тут – ні разу я не проронила ні єдиної сльозинки.

А сьогодні, вистачило лиш погляду, і я здалася.

Не змогла я доспівати останні рядки свого куплету. Терпіння і внутрішня сила, яка стримувала бурю в середині, луснула.

З очей, з страшним, роздираючим болем, хлинули сльози. Я вибігла з студії, а Роббі, Марк і Генрі ошелешені та розгублені застигли на місці.

- Схоже, краще, все-таки, співати вам так як раніше. – промовив продюсер.

Я не розуміла де я знаходжуся, куди біжу, і що зі мною відбувається – кожну клітинку душі і тіла заполонила біль.

- Скоріше б це все закінчилося! Скоріше б розправитися з цими гастролями і забути про все! Скоріше б забути його! – через сльози, задихаючись, вичавлювала я з себе слова. – Боже! Чого досі так болить?! – я впала посеред саду на коліна і закрила обличчя руками.

Не знаю скільки я так просиділа, але все ж по трохи мій розум почав ставати яснішим.

- Ні. Так точно більше не може продовжуватися. Я не дозволю знищувати себе. – я різко піднялася, та ледь втрималася на ногах, бо відчула запаморочення. – Хух… - я витерла сльози і впевнено попрямувала до будинку. – Якщо мені не виходить заблокувати і стишити почуття до Генрі, треба зробити так, щоб вони повністю зникли.

Я зайшла на кухню налила у склянку води і присіла на диванчику.

Той самий ранок. Рік тому.

На годиннику показалася восьма ранку:

- Генрі просив розбудити його, бо має їхати по справах. Хоча, чесно кажучи, не знаю, як це має бути… У нього сто відсотків буде страшне похмілля після вчорашнього. – я піднялася з диванчику. – Чесно кажучи, не пригадую, щоб за весь час що його знаю, і за наших два роки шлюбу, він хоча б раз так напивався.

- Я більше тобі скажу. За всі двадцять років, що я його знаю, - наголосив Вілл, - я не бачив, щоб він так напивався. – засміявся чоловік.

- Ну… Все буває в перший раз. – промовила я. – Скоро повернуся.

Щось наспівуючи собі під ніс, я, у гарному настрої, піднялася на гору і відкрила двері:

- Генрі, Сонце. - я нахилилася над ним, щоб поцілувати. – Вже восьма. Ти пр…

Я відразу не звернула уваги на повну картину, яка насправді там відбувалася. Поки раптом поряд з чоловіком не заворушилася ковдра.

Від неочікуваності і незрозумілості я злякалася і підскочила з ліжка. Та вже за мить страх змінився страшним болем.